Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

Диякон Сергій Триф’як

Карітас як служіння Церкви

Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене.Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли?Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в'язниці і до Тебе прийшли?Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили.

Послаництво милосердя відносно потребуючих закладене у самій місії церкви котру дає Христос та є первинною  місією Церкви разом зі Службою Слова Божого та Служінням Святих Тайн.1

Одним із найточніших виразів милосердя Церкви є Карітас (caritas), тобто любов.

Служіння Карітас має велике значення для Церкви на всіх рівнях, починаючи від парафіяльної спільноти. Окрім дуже конкретної цілі допомоги ближньому, Карітас виражає сутність християнської віри, що"Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому" (1 Ів 4,16) .

Для того, щоб зрозуміти яке місце займає Карітас як вияв милосердя у Церкві ми мусимо зрозуміти завдання котрі має Церква та чим є Церква у світі:

а)суть Церкви виявляється у потрійному завданні: проповідуванні Божого Слова (kerygma-martyria), здійсненні Таїнств (leiturgia) і вчинках любові (diakonia). Ці завдання тісно між собою пов’язані і їх не можна розділяти. Вияв милосердя є для Церкви не одним із видів благодійності, яку можна доручити комусь іншому, а належить до її суті, є проявом її справжнього буття2

б) Церква – це Божа сім’я у світі. У цій сім’ї не може бути нужденних. Водночас, однак, сaritas-аgape виходить за межі Церкви: притча про милосердного самарянина залишається мірилом, передбачає універсальність любові, скерованої до того, хто потребує допомоги, до «випадкового зустрічного» (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був. Поряд з такою заповіддю церковним завданням також залишається, щоб у Церкві як родині не страждав жоден з її членів. Підкреслюють це слова з Послання до галатів: «Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (6, 10)3.

Отже  основним джерелом і кінцевою метою церковного служіння милосердя є любов Божа4. Нагадування про цю істину, захищає Карітас від спокуси стати однією з установ для бідних, а працівникам Карітасу не дозволяє стати чиновниками якоїсь інституції соціального забезпечення. 

 Важливим у цьому контексті є досвід ранньої Церкви. Для задоволення потреб які існували в Церкві Єрусалиму в щоденній роздачі милостині вдовам, апостоли - залишаючи за собою молитву і служіння слова - вирішили створити групу з семи осіб. " Отож, браття, виглядіть із поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю.(Дії Апостолів 6:3). Тобто це не була група, котра відповідала за технічний розподіл дібр, вони повинні були виконувати конкретне соціальне служіння, котре водночас було духовним служінням, в них виконувалося одне із основоположних завдань Церкви – впорядкована любов до ближнього4. Зі створенням групи семи дияконів, завдання милосердя та благодійності здійснювалося колективно і організовано та було впроваджено у фундаментальну структуру Церкви.

Саме завдання Церкви сформоване апостолами 2000 років тому вимагає від церковної спільноти служіння харитативної діяльності на рівні із іншими служіннями, а саме служіння слово (проповіддю) та служіння Святих Таїн. Як апостоли поклали обовязок служіння ближньому на 7 дияконів, котрих вибрала спільнота між собою, котрі мали добру репутацію, були побожними та мудрими особами, так і парафіяний священик повинен вибрати собі для допомоги у харитативному служінні осіб, котрі зможуть використати свої таланти, час, здоровя для праці в певній команді, подібній на команду семи дияконів у Єрусалимській Церкві. Ці особи повинні знати своїх бідних та потребуючих, їх життєві ситуації, але так само ці особи повинні бути знайомими зі своїми підопічними, мати від підопічних довіру. Особливо люди котрі керуватимуть спільнотами, повинні мати моральний авторитет. Добре ім’я, бездоганна репутація волонтерів гарантуватимуть стиль роботи котрий буде опиратися на Євангеліє. Християнський світогляд та спосіб поводження повинен проникати в життя членів спільнота та формувати їх як інституцію, котру Святий Дух провадить у своїй  діяльності (Гал.5,22, Кол.3.12). Інституція, котра не має християнського світогляду, не повинна існувати на парафії.

Карітас є власною інституцією Церкви, котра відчуває любов Христа. Так як Божественна Літургія відправляється в єдності з місцевим єпископом, а катехизація здійснюється згідно навчання Церкви, так і служіння милосердя реалізується в співпраці з місцевим єпископом та парохом. Особи, котрі прийняли запрошення до праці в спільноті парафіяльній Карітас допомагають в ім’я Церкви.

Парафіяльна спільнота не може занедбати служіння милосердя, так як не може занедбати служіння Святих Таїн та Катехизації. Опіка над нужденними в яких Церква знаходить образ свого вбогого та терплячого Спасителя, є не делегувальним обов’язком кожної парафіяльної спільноти.

Для того, щоб ми зрозуміли, що соціальні справи та проповідь Євангелія є нероздільним у нас є приклад диякона Степана. Як один з перших вибраних для роздачі милостині вдовам не зміг виконати свого обовязку без мужнього голошення віри. Так само і християнин, котрий займається харитативною діяльністю повинен показати людині Христа, котрий є єдиним Спасителем і може врятувати від всякого зла.

 Не всі види бідності можна подолати зусиллями благодійних організацій. Люди потребують пізнати Господа Ісуса Христа, увірувати в Нього та полюбити Його. Він мусить навернути їхні серця, щоб можливим став також поступ у соціальній сфері. Вчинки милосердя щодо тіла повинні бути паралельними у Карітас, разом із вчинками милосердя відносно душі, тоді ось таке милосердя принесе справді великі християнські плоди.

Потребою праці в Карітас є думання серцем та люблячий розум, як метод праці волонтерів. Любов на думку папи Венедикта, ніколи не перестане бути викликом як для одержувачів любові так і для тих, хто її дарує. Любов повинна бути розумною та повинна зміцнювати відповідальність осіб котрі просять про допомогу за свій власний розвиток. Мусить їх робити самостійними, визволяти, чинити творцями їх власного життя, а інакше станемося складом добрих намірів.

Крім формації серця, волонтери Карітас потребують практичних знань. Повинні бути готовими властиві речі чинити у властивий спосіб. Добро належить чинити добре. Помочі у цих справах насамперед варто очікувати від єпархіального Карітас.

Також варто не забути про молитву. Молитва церкви, а також свідоцтво терпіння її членів, є особливою формою служіння милосердя. Папа Іван Павло ІІ повторював: «Ми просимо всіх вас, хто страждає підтримати нас, стати джерелом сили для Церкви»6.

Діяльність парафіяльних Карітас, оточена пастирською опікою і роздумами над її місією і візією віри, котра котра цю спільноту повинна оживляти можу викликати подив та захоплення. Проте стане в наш час візиткою котра буде вирізняти християн. 

 

  1. 1.    Кодекс Канонів Східних Церков кан.194,205-206;
  2. 2.    Венедикт XVI, Енцикліка DeusCaritasEst, п.25,Пор. Конгрегація у справах єпископів, Директоріум ApostolorumSuccessores про пастирське служіння єпископів, (22 лютого 2004), 194, Ватикан 2004, 2a, 205–206.Венедикт XVI,
  3. 3.    Венедикт XVI, Енцикліка DeusCaritasEst, п.25;
  4. 4.    Енцикліка DeusCaritasEst, п.19;
  5. 5.    Венедикт XVI, Енцикліка DeusCaritasEst, п.21;
  6. 6.    Іван Павло ІІ, Апостольський лист, Salvificidoloris,п. 31.