Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

с. Клара Сидорик, СНДМ

Катехитичне служіння в Живій Парафії

Преосвященніший Владико, Преподобні й Всечесні Отці, Вельмишановні Пані та Панове! Запрошую Вас до застанови й аналізу катехизації в наших парафіях. Для більш кращого розуміння даного питання пропоную деякі думки з Катехизму Христос – наша Пасха.

Святий апостол Павло навчає, що наша віра в Бога та Його Об'явлення народжується як відповідь на почуте Слово (див. Рим. 10, 17). Тому Церква від початків, як читаємо в Діяннях апостолів, звіщала воскреслого Христа (гр. керигма) і навчала віри (гр. катехиза) (див. Ді 2,14-41). Керигма – це звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа, виявлене у свідченні життя християнської спільноти. Керигма поєднується із закликом увірувати в Ісуса Христа. Віра ж веде до навернення, прийняття Хрещення та готовності слідувати за Христом: «Так вірую і не посоромлюсь, і перед народами віру цю ісповідую, і за ісповідання своє і душу свою покладу» - Преподобний Іларіон, Ісповідання віри. (п.53. Катехизм УГКЦ). [1]

       Пригадаймо собі, що відбувалося з апостолами після того, як вони пережили «розчарування» Христом – він був розіп’ятий на хресті, помер ганебною смертю, але третього дня Він Воскрес! Вони не вірили словам жінок, які прийшли поділитися радісною вісткою, сповнені страху перед юдеями ховалися у світлиці. Чи це зупиняє Христа? Зовсім ні! Він продовж певного часу перебуває з ними, вияснює їм те, що вони не розуміють обіцяє Утішителя, Духа істини, Який перебуватиме з ними. «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім'я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам». (Йо. 14, 26)

        Апостоли, які ще так недавно боялися признатися, що вони знають Христа, говорити про нього іншим, відважно проповідують про нього. Ми є свідками величної промови Петра, спостерігаємо над преображенням учнів – вони говорять про Воскреслого Христа без тіні страху й кожен хто їх чує розуміє їх слова.

       Чи вони робили щось особливе? Книга Діянь Святих Апостолів розповідає, як розвивалася спільнота християн у Єрусалимі і яким чином поширилася далеко за його межі. Вони продовжували своє життя, однак, тепер вони не мали страху й готові ділитися тим, що Господь вчинив у їхньому житті. За своїм звичаєм, вони ходили на молитву до храму. В храмі Петро в ім’я Ісуса Христа оздоровив чоловіка кривого від народження, відтак у відповідь на здивування народу почав говорити простою мовою про Ісуса. Месії, якого всі очікували і якого було вбито. Тим самим виявляючи, що це все мало відбутися, щоб сповнилося все те, про що говорили пророки й Закон. Коли їм забороняли, апостоли говорили, «Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, - розсудіть!» (Ді. 3)

      Які методичні посібники для навчання мали апостоли і перші християни? Єдиним посібником було Святе Письмо, яке вони знали змалку, а тепер, слова зі Святого писання відкривалися в світлі Христового Воскресіння. Не менш вагомим підручником для передавання віри було особисте свідчення. Як читаємо в Апостольському повчанні Святішого Отця Франциска «Радість Євангелія» - Для проповіді Євангелія велике значення має те, аби нам справді, від усього серця залежало на якомога кращому передаванні його краси і сприянні тому, щоб всі його прийняли. Утім, не слід думати, що можемо зробити церковне вчення легкозрозумілим, що всі його приймуть і високо цінуватимуть. Віра завжди містить у собі вимір хреста, зберігає деяку таємничість, що, однак, не применшує твердості триматися її. Існують речі, які можна зрозуміти й збагнути, лише виходячи з цього прийняття, що є сестрою любові, - незалежно від ясності, з якою можна осягнути причини й аргументи. Тому слід пам’ятати, що кожне навчання правд віри має відображатися в способі життя того, хто навчає і хто своєю близькістю, любов’ю і свідченням пробуджує в серці прийняття.[2]

 Від сім’ї до Церкви.

     Першим середовищем передання віри є сім’я. Батьки виховують у вірі своїх дітей прикладом життя і словом молитви. Вони навчають дітей Євангелія і свідчать його своїм життям, стаючи для них першими катехитами. По-християнськи виховуючи дітей, батьки створюють у сім’ї особливу атмосферу спільної молитви перед іконами, святкування неділь і свят.

    Діти, слухаючи Боже Слово з уст батьків, уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві і святому таїнстві Євхаристії. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків, зростають у благодаті отриманій у Тайні Хрещення, вчаться перемагати зло. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні відносини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.[3]

    Це слід пам’ятати, адже від батьків залежить якими будуть їхні діти, коли виростуть. Якими цінностями будуть керуватися в житті.

    Сім’я є  основою суспільства. Якою буде сім'я, таким буде суспільство. Як говорять документи II Ватиканського Собору "LUMEN GENTIUM" про значення спільноти у житті людини: "Подобалось однак Богові людей не тільки поодинці, без усякого взаємного зв'язку, освятити і спасти, але зібрати їх в один народ, що признавав би Його в правді та служив Йому в святості".[4] Адже Бог сотворив людину на свій образ і подобу (Бут. 1,27). Подібно, як Бог перебуває у спільноті трьох осіб: Бога Отця, Сина і Святого Духа, так і людина є сотворена на образ і Отця, образ Сина і образ Святого Духа, і тому життя людини починається в спільноті: батько, мати і дитина, як каже апостол Павло у "домашній церкві".

   Сучасні психологи вважають, що перші три роки життя дитини є найважливішими. Адже набутий за ці три роки досвід дитини має великий вплив на характер, особистість та ставлення до життя. Проте, не менше важливим є і духовне зростання немовляти. Батьки мають велику здатність впливати на глибинний зв'язок і розвиток віри їхньої дитини. Адже у ці перші роки батьки для дитини є обличчям Бога. Саме цей ранній досвід Бога людина буде пов'язувати із стосунками Бога у старшому віці. Ця важлива відповідальність лежить на батьках та всіх членах християнської спільноти, оскільки ми повинні пам'ятати, що наша поведінка і наші вчинки є першим досвідом Бога в дитині.

    У наш час, ми спостерігаємо великий занепад духовного життя молоді, загострення конфлікту цінностей, тому батькам та спільнотам важливо є зрозуміти, яку незамінну роль вони відіграють у духовному та релігійному розвитку дитини. Священики роблять усе можливе і неможливе для розвитку парафій. Адже церква – це спільнота вірних, зібраних в ім’я Ісуса Христа, покликана ділитися скарбом віри з іншими людьми. Християнська спільнота не може бути замкнутою сама у собі. «Життя розвивається, коли передається іншим, і слабне в ізольованості та комфорті. Дійсно, найбільше насолоджуються життям ті, які залишають безпечний берег і з ентузіазмом передають життя іншим».[5]

   Метою катехизи – основного діяння Церкви – є навчати і виховувати у вірі християнина та провадити його до сопричастя з Ісусом Христом та церковною спільнотою…Катехиза має систематичний характер і висвітлює християнське розуміння особистого та суспільного життя віруючих людей у світлі вчення Христа та Церкви.[6]

   Через регулярні відвідини богослужінь дитина має можливість вповні пережити чуттєву красу поклоніння та тепло життя у спільноті. Церква як добра Мати дбає про своїх дітей, а особливо найменших. Через колір та красу ікон, запах мира та воскових свічок, звук дзвонів та співу, відчуття Божого благословення, солодкий смак Святих Тайн - це є тим досвідом, який формує емоційні зв'язки, які є сформовані у ранньому віці, мають неймовірну силу, навіть, коли в майбутньому зустрінуть безліч викликів на розбурханому морі життя.

   Митрополит Андрей Шептицький, якого справедливо називають Мойсеєм українського народу, особливу увагу звертав на роль сім'ї та Церкви у вихованні молодого покоління." В християнських народах немає більше виховної сили ніж сила Церкви. Вона - виховує народи, Вона вщіплює вже в душу дитини ті чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родиною, де батьки - християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви ".[7] Як пише Святий Іван Павло ІІ: „Катехиза є глибоко пов’язана з відповідальною діяльністю Церкви і християн у світі. Той, хто приєднався до Ісуса Христа і намагається зміцнити цю віру через катехизу, потребує жити нею у злуці з тими, що йдуть тою самою дорогою. Тому церковна спільнота на всіх рівнях несе подвійну відповідальність відносно катехизи: дбати про формування своїх членів, але й приймати їх у своє коло, де б вони змогли жити найповніше тим, чого навчились. Катехиза є також відкрита для місійного динамізму. Якщо вона добре здійснена, християни відчувають потребу свідчити про їхню віру, передавати її своїм дітям, дати пізнати її людям, служити всіма способами людській спільноті”. [8]

   Людина створена для життя в спільноті. Віднайти її і жити нею - це шлях, що поведе нас до нашої цілі, до мети нашого життя, до єдності з Богом. Адже Бог настільки полюбив світ, що Сина свого єдинородного послав до нього, щоб пригорнути до Себе, з'єднати всіх у вірі. Не один раз наш Господь просячи, промовляв у молитві до Отця Небесного: "Щоб усі були одно, як ти, Отче "в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднанні... "(Ів. 17,21). Адже християнин не може бути християнином, якщо не знайшов спільноти в якій йому зустріти Христа. Бо суть християнства - це Церква, а Церква - це ті хто повірив у Христа, хто стремить до того, щоб краще його наслідувати і йти за Ним. Церква є також тими, які збирають в імені Христа, і куди Він сам приходить.

   Проте, дивлячись на ситуацію сьогоднішнього часу ми бачимо потребу виховувати як дітей, так і батьків. Виховувати насамперед до любові, терпеливості, послуху. Виховувати у дусі відповідальності за життя своє та життя ближніх, до прощення, яке лікує навіть найглибші душевні рани, навчаючи їх цінувати та часто читати Святе Письмо, яке є листом любові Бога до людей, і з якого найбільше можна пізнати Ісуса Христа. Адже через пізнання Христа, ми починаємо жити згідно із засадами християнської моралі.

   Іншими словами наша вірі має зростати з нами, не припиняється приготуванням до Першої Св. Сповіді чи інших Святих Таїнств як Подружжя і Хрещення. А говорить про те, що ми маємо бути постійними, не зупинятися на осягнутому – йти далі. В цьому нам мають допомогти священик і катехит, тобто людина яка отримала від Церкви благословення навчати правд віри. Катехит свідчить про Христа, відповідно його слова не можуть розходитися з його власним життям. Постійною турботою кожного катехита, якою би не була його відповідальність в Церкві, повинно бути старання передавати своїм навчанням і своєю поведінкою науку і життя Ісуса. Він — катехит — не має зосереджувати на собі, на своїй думці і особистих здібностях увагу і згоду розуму та серця того, кого катехизує, і, понад усе, не повинен намагатися прищеплювати своїх власних думок й особистого вибору, наче вони висловлюють життєві науки і повчання Христа. Кожний катехит мав би пристосовувати до себе таїнственне слово Ісуса: «Моя наука не моя, а того, хто послав мене» (Ів. 7,16). Це робить апостол Павло, коли говорить про найважливішу проблему: «Я бо, що прийняв від Господа, те й передав вам» (І Кор. 11,23). Як часто й уважно мав би катехит читати Слово Боже, передане Вчительським Урядом Церкви, в якому інтимному зв’язку він мав би перебувати з Христом і з Отцем, в якому дусі молитви, в якому самозреченні мав би жити катехит, щоб могти сказати: «Моя наука — не моя!». [9]

   У Святому Письмі Христос прирівнює спільноту християн до виноградника: "Я виноградина, ви-гілки"(Ів.15,5). Кожна християнська сім'я є тією гілкою, яка, перебуваючи на виноградині, тобто з Христом, зможе принести духовні плоди. Бо не можуть гілки бути без виноградини і навпаки.

Святійший Отець Іван Павло II на зустрічі з молоддю на Сихові у Львові, в своїй промові каже: " Любіть Церкву. Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви покликанні бути".[10] Проте так, як і в родині, так і в Церкві люди пізнають один одного через спілкування. Адже, часто, ми розмовляючи із співбесідником, не заглядаємо йому в середину, не вникаємо у суть його слів. Ми таким чином розмовляємо на поверхневому рівні. Не потрібно себе обманювати, у такий спосіб у нас не вийде нормального міжособистого спілкування. Ми просто пустословимо, із цього не отримуємо жодної користі. Адже, наші слова мають рухатися у напрямку будування, а не руйнування. Щоб мати будувати, ми маємо бути у тісному зв'язку із Богом. І тим зв'язком у сім'ї та в спільноті Церкви має бути молитва. Так, як риба не може жити без води, так і спільнота не може здорово жити та рухатися без молитви. Лише молитва скріпляє нашу віру, через молитву ми вчимося спілкуватися так, щоб цим збудувати одні одних. Через молитву ми є здатні: "Любити ближнього свого, як себе самого", так, як вчив нас сам Господь. Бо розмовляючи у молитві з Небесним Отцем, ми стаємо в його руках знаряддям миру, де є ненависть ми зможемо сіяти любов, де є кривда - прощення; де темнота - світло; де смуток - радість; де сумнів - віру.

Ми живемо в епоху глибокого індивідуалізму, коли кожен думає про себе, і коли кожен є у собі замкнутим. Або як каже наше українське прислів'я: " Моя хата з краю, нічого не знаю". А також ми чуємо такі висновки: "Христос -так, Церква - ні". Саме тут хочеться пригадати слова святого мученика Кипріяна: "Не може мати Бога за батька той, хто не має Церкви за Матір". Тому Церква є тою об'єднуючою силою, тим динамізмом, який хоче нас об'єднати в одну велику родину, на чолі якої стоїть Христос - її засновник. І знову, повертаючись до документів II Ватиканського Собору, хочеться сказати, так бо сподобалося Богові, щоби люди не поодинці спасалися, але в спільноті.

 



[1] п.53. Катехизм УГКЦ

[2] П. 42. Папа Франциск, Радість Євангелія, Львів, «Свічадо», 2014, с. 37

[3]П. 68. Катехизм УГКЦ

[4] Документи ІІ Ватиканського Собору Б.С.Львів, 1996

[5] V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 360. 

[6] П. 68. Катехизм УГКЦ

[7] ДЄС. Львів, 2003, с.71

[8]„САТЕСНЕSІ TRADENDAE” ПЕРЕДАВАННЯ КАТЕХИЗИ ВИХОВУВАТИ У ВІРІ СЬОГОДНІ АПОСТОЛЬСЬКЕ ПОУЧЕННЯ ПРО КАТЕХИЗУ В НАШ ЧАС ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ ІВАНА ПАВЛА II Львів, Видавництво “Свічадо”,2008,с. 25

[9]„САТЕСНЕSІ TRADENDAE” ПЕРЕДАВАННЯ КАТЕХИЗИ ВИХОВУВАТИ У ВІРІ СЬОГОДНІ АПОСТОЛЬСЬКЕ ПОУЧЕННЯ ПРО КАТЕХИЗУ В НАШ ЧАС ВСЕЛЕНСЬКОГО АРХИЄРЕЯ ІВАНА ПАВЛА II Львів, Видавництво “Свічадо”,2008,с. 7-8

[10]«Світло» №7-8, с.289