Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

о. Андрій Стадницький

 

Українська Греко-Католицька Церква декілька років працює над реалізацією свого стратегічного розвитку на період до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Спробуємо подивитися на реальність втілення цієї програми в контексті села.

В недавньому інтерв’ю єпархіальному часопису Самбірсько-Дрогобицької єпархії «Жива вода» владика Григорій Комар сказав влучні слова: «Живою парафія є тоді, коли «живим» є сам священик». Саме тому успіх у великій мірі залежить від того, як про життя своєї спільноти дбає душпастир.

У своєму аналізі спробую йти шляхом розгляду шістьох пріоритетів та характеристик «Живої парафії», часом розділяючи їх на менші частини.


Отож, Боже Слово.

Запровадивши біблійний гурток для своїх парафіян (на жаль поки лише для студентської молоді), зрозумів одну правду. Хоча літургійні тексти і читаються на Літургії щороку ті ж самі, проте молодь не раз після чергового читання недільного Євангелія під час біблійних читань робить великі очі і говорить, що вперше чує цей текст. Мене цей факт заставив задуматись. Коли почав аналізувати, то зрозумів, що причини є різні: неуважність під час богослужінь, відсутність на Літургії тощо. Але найважливішою причиною було те, що молодь так і не торкнулася цього уривку зблизька. Після року читань ми вирішили ще раз йти тим самим шляхом, читаючи знову недільні Євангельські тексти. І тільки тепер молодь вже говорили: «О, я пам’ятаю цей уривок». Тому висновок напрошується сам: наші парафіяни лише тоді справді читатимуть Святе Письмо, його розумітимуть, а відтак і житимуть ним, коли священнослужителі запровадять біблійні гуртки на парафіях. Крім того, попри це вірні отримують нагоду задавати запитання, які їх турбуються, і отримати на них відповіді.

Чому священики досі не запроваджують згадані гуртки. Причин є декілька. Одна з них, це просто байдужість. Інша, невміння. Є потреба створити маленькі брошурки про те, як створити спільноту, як проводити зустрічі, який спосіб вибрати і т. д. Це може допомогти тим, які все ж захочуть робити біблійні читання в парафії. Звичайно, є й банальніші причини, наприклад: боязнь незручних запитань; за це ніхто додатково не оплачує, немає начебто відповідного місця тощо.

Інша річ, яка потрібна вірним, чіткі вказівки щодо читання Святого Письма вдома: молитва перед читанням, поділ на уривки, запитання до тексту тощо. Також зі сторони душпастиря важливо нагадувати вірним про необхідність мати Святе Письмо вдома, про те, що завжди існує нагода подарувати його своїм рідним, знайомим з нагоди якихось святкувань.

 

Катехизація

У багатьох наших парафіях існують катехитичні зустрічі з дітьми. Проте часто вони обмежуються лише підготовкою дітей до Першої Сповіді. Коли б припустити, що священик повідомляє парафіян: «Цього року я вирішив, що готувати дітей до цього Сповіді не будемо». Думаю, реакція вірних була б достатньо очікуваною, бо така форма катехизації, чи радше саме свято, стало звичною річчю в наших парафіях. Проте на сьогодні вірні не докладають достатніх зусиль, щоб підштовхувати священиків до того, щоб запроваджувати теж катехитичні групи для інших вікових категорій.

У Прилбичах, де парафіяльна громада нараховує 70 дворів (близько 220 осіб) вже шостий рік існує катехитична школа. Є декілька катехитичних груп: 1). дошкілля+1 клас школи, 2). група підготовки до Першої Сповіді, 3). 3 клас, 4). 4 клас, 5). група, яка об’єднує 5 та 6 класи, 6). 7 клас, 7). спільнота молоді, яка має власне самоуправство. Крім того, проводиться теж катехизація для дорослих щонеділі після Божественної Літургії. Теж на парафії існує спільнота подружніх пар. Катехизація, звичайно, не є примусовою річчю, однак усі групи охоплюють приблизно 2/3 парафії. У катехитичному процесі задіяні, крім священика, ще три катехити (один з яких – місцевий). Усі ці зустрічі відбуваються у спеціально облаштованих катехитичних класах.

Коли розглянути причини, чому так мало громад охоплено катехитичним навчанням, причини знову ж ті самі: байдужість, страх від незнання, замала активність і наполегливість зі сторони вірних. Хоча традиційно існує чимало виправдань: нема приміщення, коштів, катехитів тощо. Щодо приміщення: ми ж молимося десь, значить і з дітьми можемо там само збиратися. Холодно – зараз стільки всяких варіантів обігріву є. Брак коштів – скільки треба коштів, щоб просто сісти з дітьми в церкві, на хорах чи захристії, плебанії чи навіть в позаурочний час в школі? Хіба щоб придбати катехитичне зошити. Так це можуть зробити батьки: 30 грн. на цілий рік для них не буде настільки обтяжливо.

На сьогоднішній час люди по селах, на жаль, радше дають гроші на щось, що в церкві стоїть на видному місці. Але коли розпочнемо зустрічі з дітьми і попросимо скласти не лише батьків, а й усю громаду свої пожертви на оплату катехітові дороги чи платні, то обов’язково отримаєте від парафіян підтримку. А далі Бог подбає і про дошку, і про класи, і про все, що ще буде приносити більший ефект від катехитичного служіння в парафії. Між іншим, коли почати катехизацію молоді та дорослих, то Бог побдає теж і про те, щоб серед них зріс свій катехит вам до помочі.

 

Літургія

Кожного разу, коли мене люди, які живуть в місті, запитують, де я є на парафії, і коли говорю їм, що в Прилбичах на Яворівщині, то наступне запитання обов’язково є: «І що ви так кожного дня доїжджаєте?» Свідомість людини у містах змінилася і вони знають вже, що кожного дня у їхній церкві є богослужіння. Коли відповідаю, що лише на свята і неділі є відправа у церкві, а в суботу – катехизація дітей, то почуваюся наче «винним» в тому, що впродовж тижня у церкві немає жодного богослужіння. Є, звичайно, перед неділею та святом вечірня, у неділю – утреня, але…

Важко запровадити щодня Літургію з тої причини, що не маю можливості проживати на парафії, а доїжджати автомобілем – занадто важка ноша для парафії. Хоча відчуваю тягар відсутності щоденної Літургії в парафії. Не знаю, чи приходило б багато людей. Радше – ні. Деколи в так звану «першу п’ятницю» приходить всього 20 осіб, а якщо сприятлива погода для праці в полі – тоді ще менше.

Своїм завданням бачу призвичаїти людей до частої сповіді та постійного перебування з Христом у Євхаристії. Не так легко зреалізувати поставлено завдання. У селах люди йдуть до Сповіді з особливих причин: коли є Великий чи Різдвяний піст, коли в когось іменини або ювілей, коли хтось лягає до лікарні на лікування, на початок навчального року, і то з кожним разом приходиться чимраз більше про це нагадувати. В звичайну неділю з інших причин не кожен наважиться прийти до Сповіді, бо «що люди скажуть…» На сьогодні крига скресла, але з’явився інший виклик: коли сповідати. Люди шукають комфорту. У суботу ввечері не всі захочуть прийти. Найкращий спосіб: під час Літургії, або перед нею. Але ж як один священик на парафії дасть собі з цим раду. Як на мене вирішенням мало б бути душпастирство двох священиків: пароха та сотрудника, на двох парафіях, щоб і утримання було відповідне, і праця теж була ефективнішою.

Вже трохи минаються часи неузгодженості в богослуженнях, але все ж поодинокі священики не завжди є відважні в тому, щоб повчити людей та уніфікувати відправи з тим, як молиться їхній єпископ. Бо часто є так, що коли приїжджає єпископ, то всі на один день стають лицемірами і роблять так, щоб єпископові догодити, а коли їде, назад повертаються до своїх практик. І на жаль священики це потурають. Кого виховуємо?

Люди в сьогоднішньому часі потребують пунктуальності від священиків. Не раз, коли сам затримаюсь на декілька хвилин у сповідальниці, то є в нас деякі люди, які демонстративно поглядають на годинники.

Молитва. Священик має бути не лише зразком молитовної людини, а тим, хто «стяжає Духа Святого» на себе, на свою родину і в особливий спосіб на своїх вірних. Якщо в парафії багато гріха, чи не винен я, який занедбую молитву часослова?

Люди потребують практичних вказівок щодо молитви. Часто вони шукають, звичайно, за зовнішніми формами, але священик повинен бути тим, який дасть конкретні духовні поради, як боротися з розсіянням, коли вибирати час на молитву, дбати про кількість молитви чи просто визначати її тривалість тощо.

Молитовні спільноти потребують участі священика. Апостольство молитви, матері в молитві тощо, якщо не говорити про те, для чого вони є, яка їхня мета, тоді такі спільноти стають місцем для гордості.

 

Служіння ближньому

Першим служителем є священик. Самому дбати про відвідини принаймні раз в місяць своїх хворих парафіян. Якщо є на це потреба, створити спільноту, яка б дбала про них, якщо вони одиноко живуть. Для молоді, дорослих добре проводити зустрічі чи інші нагоди, щоб вони могли запізнаватися з потребуючими. Наприклад, ми з молоддю щороку намагаємося відвідати будинок-інтернат з театральним дійством та гостинцями, які вони готують за зібрані парафіянами кошти. З надходженням зимового періоду збираємо одяг для різних закладів, які займаються безпритульними чи малозабезпеченими  особами.

Крім того, вже традиційно намагаємося активно долучатися до збірок на потреби, визначені церковною владою.

 

Провід

Формування парафіяльної ради для мене є непростим викликом на сьогоднішній день. Коли прийшов на парафію, то очевидно було перебирання досвіду попередніх років. Отож у моїй парафіяльній раді нараховується близько 20 осіб чоловічої статі, які напевно в всі разом як парафіяльна рада в повному складі збирались лише раз: на першій зустрічі зі мною як новим настоятелем. Проте все, чим вони готові займатись – це будівельні та господарські питання.

Впродовж останнього року намагаємося активно творити менші спільноти, щоб таким чином усі парафіяни в той чи інший спосіб були задіяні в парафіяльному житті. Це не просто. Є велика кількість тих, які готові тобі допомогти, коли ти його попросиш, але самому брати участь у формуванні планів – ні. Не готові брати на себе додаткові зобов’язання.

Хоча завжди у моїй парафії є люди, котрі все ж радо відгукуються на те, що прошу.

 

Сопричастя

Конфесійність у селах часто вимірюється іншими критеріями, ніж це здається богословам у навчальних аудиторіях. На запитання, чому ти ходиш до тієї церкви, можна почути велику кількість відповідей: «Бо до тієї церкви (храму, будівлі) ходили мої батьки» (хоч храм вже міг і перейти в користування іншої конфесії). Прилбичі мають три релігійні спільноти: УПЦ КП, УГКЦ та прихильників лефевристського руху (ковпаківців). Не раз люди кличуть один до одного «переходити» до їхньої церкви. У відповідь чути: «Я б пішов до вас, але що люди скажуть».

Глибокого усвідомлення та важливості у приналежності до тієї чи іншої Церкви в людей є лише у невеликої кількості християн: «Бог один». Іншими словами, у нас надто мала освіченість людей у  питанні єдності з Наступником апостола Петра. Приналежність до УГКЦ часто міряється категоріями, які є надто хиткі: особа священика, дань традиції тощо.

 

Місійний дух

Серед людей мало поширена традиція говорити на релігійні теми в позитивному ключі. Часто такі розмови є сповнені осудів священиків чи інших осіб, які активніше трудяться в парафії. Говорити на духовні теми наважуються лише в присутності священика. Це пов’язано часто з тим, що люди переживають, щоб часом на них не подумали, що вони якісь «надміру побожні».

По селах достатньо добре тримається традиція християнських привітів. Хоча знову ж таки середовища світські часто теж витісняють християнські традиції на задній план, і часто причина та ж: «А що скажуть люди?»