Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

«Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом. Служіння ближньому. Ділення дарами».

 

с. Наталія Мельник, ЗСПР

 

Служіння ближньому (дияконія) є одним із елементів, який відображає внутрішню природу Церкви Як зазначає Блаженніший Святослав у своєму пастирському листі до духовенства, монашества і усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»: «Служіння ближньому випливає з нашого закорінення в Христі. Діяльна любов ближнього є покликанням і завданням кожного без винятку християнина»[1].

 

 

  1. 1.      Церква як сопричастя вірних у любові.

 

Взаємне служіння у любові відповідає природі Церкви. Згідно з ІІ Ватиканським Собором, «Церква - це зібраний народ в єдності Отця, і Сина, і Святого Духа»[2]. Отже, Церква має своє джерело у Пресвятій Трійці. «У Пресвятій Трійці три Божі Особи, а одне коло Любові; Бог один у любові, «одна сила, одна природа, одне Божество»,[3] де кожна Особа діє не сама, а через іншу»[4].  Тому Церква є також одна в любові, «один Бог, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх» (Еф 4,5-6); Церква є сопричастям любові усіх вірних. Ісус Христос приносить цей троїчний спосіб життя у цей світ. Христос залишає свою рівність з Богом, стає людиною, убогим і слугою… (пор. Флп. 2,5-11). Він є сопричастя любові. Він слухає Отця і чує потреби інших людей; Він той, що служить; Він той, що ділить хліб і є Хлібом життя. Це Його Євангелія і Його молитва. Таке саме завдання усіх тих, що увірили у Христа і охрестилися в Iм’я Отця, і Сина, і Святого Духа[5].

Тому Церква є матір’ю і вчителькою служіння. Приналежність до Церкви вимагає від кожного члена  єпископа, священика, диякона і мирянина настанови служіння, троїчного і христологічного стилю життя: слуги убогого і смиренного, який проявляється перш за все свідченням життя.

Церква є Божою установою, Божим задумом. «Подобалося Богові освячувати і визволяти людей не поодинці та не без зв’язку між ними, а Бог хотів створити з них один народ».[6] Вона була сотворена для того, щоб поширювати євангельську благовість і уприявнити в часі спасіння зреалізоване Христом і тим самим привести всіх до єднання з Богом, і зрештою до єднання всього сотворіння. Документ Світло народів говорить: «Церква знає, що Христос послав її як знак і знаряддя внутрішнього єднання з Богом та єдності всього людського роду».[7]

Отож, важливою характеристикою Церкви та належності до неї є єдність: ця єдність має подвійний вимір: єдність з Богом і єдність членів Церкви. Усвідомлення і плекання єдності народу Божого є надзвичайно важливим завданням у наш час. Адже сьогодні, коли йдеться про духовність, здебільшого є уявлення про щось індивідуальне, про особисту справу християнина. Однак, така духовність не є християнською. Таке сприйняття духовності є наслідком впливу сучасної культури, що характеризується суб’єктивністю та індивідуалізмом. Тому сьогодні слід плекати духа єдності, відчуття належності до спільноти, творення спільноти. Тобто християни є ті, які усвідомлюють, що вони разом з іншими творять одне тіло. Плекання духа єдності означає вивільнити людину від егоїзму, зосередженості на собі, виховувати її на відкритість на іншого. Адже саме в цьому виявляється християнська любов: вміти побачити потреби іншого і відгукнутися на них.

Християнська спільнота не є сукупність людей, які зібралися разом, щоб служити літургію, а є спільнота тих, що мають «одне серце й одну душу» (Ді 4:32). Зрештою, єдність випливає із заповіді любові. Спільнота вірних – це спільнота людей, які живуть у любові, у взаємному даруванні себе.

 

2. Різноманітність служінь і однакова гідність вірних.

 

Церковна єдність не означає одноманітність, а навпаки, включає різноманітність служінь, урядів та функцій. Святий Павло навчає: «І він [Христос] сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 11–13).

Від самих початків Церкви існували різні форми участі у служінні Христа: були апостоли, пророки, учителі. Деякі види служіння випливали із покладання рук, отже від самих початків була ієрархічна побудова Церкви, адже Христос залишив апостолів і дав їм завдання навчати і чинити літургійне дійство «чинити спомин». Особливою ознакою такої діяльності є діяти в особі Христа, тобто йдеться про особливий особливий вид участі у священстві Ісуса Христа.

На жаль, в ході історії розвитку Церкви виникло певне спотворене розуміння Церкви та служіння у ній, зокрема часто служіння Церкви асоціюється із священичим служінням, а сама Церква виглядає як приватне підприємство для надання ритуальних послуг мирянам. До цих послуг відноситься не лише похорон, але і інші релігійні практики, посвячення фруктів, лози, і навіть, уділення Святих Тайн.

Довший час традиційною дефініцією мирянина була дефініція єпископа Картагени св. Кипріяна (+1258), що «мирянин – це той, хто не є ні єпископом, ні священиком, ні дияконом».[8] Зрозуміло, що ця негативна дефініція є недостатньою, адже не дає відповіді на питання ким мирянин є, лише дає відповідь на питання, ким він не є. 

Відповідь на питання ким є мирянин дає Другий Ватиканський Собор у Догматичній Конституції Світло народів: «Під назвою миряни розуміються всі вірні християни, крім членів священичого чину та чернечого стану встановленого в Церкві, тобто християни, що втілені в Христа через Хрещення, становлять народ Божий, та беруть участь у Христовій священичій, пророчій та царській службі, і виконують свою частку місії християнського народу у Церкві та в світ»[9].

Як сказав кілька десятків років тому один католицький єпископ: «Від довшого часу ми розуміємо, що людина, яка сидять у церковній лавці, є не тільки пасивним предметом, але й активним підметом... Ми навіть признали, що вона має деякі права, крім права на християнський похорон, і що має деякі обов’язки, крім недільного обов’язку складати долара на тацу».[10] Тобто було подолано розуміння мирянина, як особи, завданням якої у Церкві є молитися, слухати і давати гроші.[11] А мирянські об’єднання не можуть бути кишеньковими утвореннями, послушними і безініціативними.[12]

Як висловився глава УГКЦ, блаженні ший Любомир Гузар: «Мирянин не є той, хто має „партійний квиток” у Церкві. Мирянин є той, хто перебуває у зв’язку з Отцем і Сином і Святим Духом».[13] Отож, належати до Церкви, бути членом Церкви, означає жити у єднанні з Богом, жити у любові, яка неминуче ставатиме видимою присутністю Бога у світі.

У Церкві крім ієрархії, тобто священнослужителів, всі інші вірні творять одне Тіло. Тобто миряни теж є повноправними членами Церкви. Документи Другого Ватиканського Собору, та й всі після соборові документи наголошують саме на цьому аспекті Церкви. Тобто розглядають Церкву, як спільноту, як тіло Христове, як Народ Божий. І в цій структурі миряни не є на маргінесі Церкви, не є додатком до неї, а є Церквою. Як говорить Папа Пій XII: «Миряни перебувають на фронтовій лінії життя Церкви, саме через них вона є життєдайною основою людської спільноти ... Вони повинні мати свідомість, що вони не тільки належать до Церкви, але що вони є Церквою, тобто спільнотою вірних на землі... Вони є Церквою!»[14]

Церква є засобом спасіння, яке реалізується, як через сукупність засобів спасіння, таких як сукупність правд віри, Святі Тайни та Літургійне життя, так і через свідчення і життєдіяльність всього містичного Тіла Христа, тобто всього народу Божого. Справа спасіння світу є поручена не лише священнослужителям, а всій Церкві. Як висловився Леонід Рудницький: «Церква є занадто важлива інституція, щоб її вповні віддати в руках єпископів і священиків»[15]. Таким чином,  миряни теж є відповідальні як за стан Церкви, так і за стан священства[16]. Тобто миряни є теж покликані до служіння у любові, до ділення дарами. І саме цей аспект еклезіального життя для нашої церкви є дуже важливим, так як є полем величезної праці. Адже миряни і досі займають далеко не те місце у церкві, яке повинні би були займати.

 

Взірцем еклезіального життя є первісна Церква. В її центрі є воскреслий Христос, який продовжує реалізувати свою місію через апостолів (про що виразно засвідчують чуда вчинені апостолами. Наприклад, оздоровляючи паралітика Енея, Петро говорить: «Енею, Ісус Христос тебе оздоровляє. Устань і сам постели своє ліжко!» (Ді. 9, 34)).

Христос діє через апостолів, через їх слово люди навертаються, і творять спільноту. І сама спільнота є знаком єдності у любові. «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах ... Всі віруючі були вкупі  й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали усім, як кому чого треба було» (Ді. 2, 42-46).

Виходячи із еклезіології другого Ватиканського Собору і священство і миряни становлять Церкву, є вірними, творять одне тіло. Документ Світло народів стверджує, що «Пастирі і вірні взаємно себе потребують»[17]. Причому священиче служіння не є приводом до вивищення, а до більшої відповідальності. Як каже св. Августин: «Для вас я єпископ, а з вами християнин. Тамте – ім’я уряду, це ж благодаті; те - небезпека, це – спасіння»[18].

Таке розуміння покликання і служіння підкреслює, що і миряни і священики мають свої обов’язки і права у Церкві.

Миряни мають право отримати допомогу священнослужителів, виявляти свої потреби та побажання, виявляти свою думку, що стосується блага Церкви, можливість вступити в діалог із священиком принаймі раз в місяць Однак робити це вони повинні в правдомовності, мужності, второпності, з пошаною і любов’ю до тих, що заступають Христа.[19]

Крім цього вони мають і свої обов’язки, перш за все обов’язок святості, життя у Бозі, євангельського життя, зобов’язані свідчити про Христа і виконувати свою місію у Церкві, тобто брати участь у спасительній місії Церкви. Також вони є зобов’язані послухом церковній ієрархї,  а також мають молитися за неї.

Для цього миряни повинні:

-          розуміти власне місце і повноваження у Церкві

-          сприяти духовності але в послусі Церкві (не втручатися в суто богословську сферу без належної освіти)

-          не спускатися до гріховних амбіцій, коньюктурності

-          не робити наголосу на зовнішність

-          ні допускатися облудності помислів і вчинків.[20]

Тобто миряни є зобов’язані виконувати своє свідчення та служіння виключно в дусі любові і заради Царства Божого.

 

Священики ж повинні плекати гідність і відповідальність мирян; користатися їх порадою; доручати обов’язки; дослухатися до них, брати до уваги їх побажання, досвід і вміння. Для того, щоб виконати ці завдання вони крім покликання повинні мати відповідний вишкіл та освіту, а також певні риси, як толерантність, терпимість, покора, любов.

Щодо конкретних виявів взаємозв’язків між священством і мирянами, то в різних ділянках співпраці ці взаємовідносини можуть мати різний характер.

Можна виділити:

-          духовне відношення:  Літургія, Святі Тайни, духовний провід. Зрозуміло, що в цій ділянці вирішальна є роль священиків. Вони покликані провадити вірних до спасіння через Святі Тайни, літургію, та всі інші засоби, які можуть використовувати в силу Тайни рукоположення.

-          душевне відношення (емоційне та інтелектуальне). Зрозуміло, що віра і духовне життя мають вплив на емоційний та інтелектуальний світ людини. Завданням священиків є подбати про те, щоб духовний досвід не зводився до емоційних пережиттів, чи просто інтелектуального пізнання Бога. Однак тут роль є не лише священиків, але також і мирян особливо тих, які осягнули поступу в духовному житті і можуть допомогти іншим іти по шляху духовного зростання.

-          родинна та парохіяльне: вплив Церкви на родинне життя та на оживлення парохіяльного життя. Адже Церква є спільнота, а родина є домашньою Церквою. В значній мірі від способу християнського життя в родині залежить і парохіяльне життя.

-          Суспільно - економічне, яке включає тісну співпрацю в рамках громадського та політичного життя. В цій ділянці може бути переважаючою роль мирян, які часто є більш компетентними в різних ділянках суспільного чи політичного життя.

 

3.  Світськість мирян

 

Служіння мирян не можна звести лише до певних харитативних актів. Мова не йде про певні діла милосердя, які час від часу здійснюють вірні, а мова йде про життєву поставу: віддавати себе у любові тим, кого Бог ставить на нашому життєвому шляху. Мирянам є характерна світськість. Документ Світло народів твердить: «Властиве покликання мирян полягає у тому, щоб шукати Царство Боже через заняття світськими справами, якими вони керують згідно з Божою волею. Вони повинні особливим чином висвітлювати й скеровувати всі світські справи, з якими вони тісно пов’язані, так, щоб ці справи виконувалися і розвивалися завжди згідно з Христом і були на славу Творця і відкупителя»[21]. Мирянам належить стараючись про земські речі та впорядковуючи їх по божому, шукати Царства Божого. Вони живуть у світі, в звичайних обставинах життя (сімейного та громадського) і покликані  виконувати будь-яку свою службу по - євангельському, і тим самим стати закваскою на освячення світу з нутра, і свідченням життя вірою, надією і любов’ю, об’являти Христа.[22] Вони повинні так порядкувати всі свої справи, щоб завжди були на славу Творця. «Ані сімейні журби, ані світські діла не повинні бути чужими для духовної сторінки життя».[23]

Отож, світ є місцем життя і служіння мирян. Кожен мирянин повинен бути перед світом свідком воскресіння та життя Господа Ісуса Христа. Всі разом і кожен зокрема повинні живити світ духовними плодами (Гал. 5, 22) та поширювати духа блаженств. «Завданням мирян є засвідчити життя вкорінене в Христі у сім’ї, професійній діяльності, культурі, науці, соціальному служінні, економічній та політичній діяльності».[24] Це стосується будь-якої діяльності мирянина. «Для вірних мирян політичне життя є вираженням християнського обов’язку щодо служіння ближнім. Старання про спільне добро у дусі служіння, розвиток справедливості з особливою увагою на бідність і страждання інших, пошана до земної дійсності, сприяння діалогу миру та солідарності – це є завдання, які стоять сьогодні перед християнином».[25] Йдеться про те, щоб постійно звірятися з Євангелієм, з навчанням Церкви і шуканням спільного добра.

Саме цей аспект відображає етимологія слова „мирянин” в українській мові. І цей аспект є фундаментальний для розуміння місії та апостоляту мирян. Заангажування мирян до місії Церкви не означає залучення їх до виконання функцій. Миряни повинні бути тими, хто сіє слово Боже там, де Церква не має інших можливостей. Миряни є покликані «унаявнити та здійснити Церкву в тих місцях і обставинах, де вона може стати сіллю землі тільки через них».[26] Саме миряни є тими, хто покликаний привести інших до Церкви, до спільноти вірних. Апостолят мирян випливає із їх втілення у Тіло Христове через святі Тайни Хрещення і Миропомазання. Тайна Хрещення зобов’язує кожного християнина визнавати перед людьми віру, яку отримали через Церкву, а Тайна Миропомазання зобов’язує поширювати віру словом і ділом та боронити її. Отож, усім вірним накладається завдання співпрацювати, щоб Божа спасительна благовість була пізнана і прийнята всіма людьми.[27] Однак апостолят може бути плідним, якщо випливає із святості. Плідність апостоляту залежить від життєвої злуки з Богом.[28] Апостолят повинен випливати із любові, а не шукання будь-чого власного: «Побуджені любов’ю .. творять добро, відклавши всяку злобу й усякий підступ, лицемірство, заздрість і всякі обмови» (1 Пет. 2, 1) і так потягають людей до Христа.[29]

 

Апостолят мирян реалізується через участь у житті Церкви на всіх її рівнях:

-                     Церква свого права

Завданням мирян є розвивати дух католицькості (вселенності), дбати про потреби божого люду, розсіяного по всьому світі, брати участь у  Соборах (із дорадчими функціями).

-                     Парохія

Миряни є покликані до діяльної і живої участі у парохіяльному життя Сьогодні йдеться про потребу рішучого оновлення (використання парохіяльних структур з гнучкістю, створення нових базових живих спільнот (обмінюються Божим словом та служінням іншим). Потрібно відкрити обличчя парохії, тобто таємницю Церкви. Вона не є будинком, «не є просто структурою, територією, не є «приходом» (прийшов і піщов), а швидше Божою родиною як братерством, одухотвореним духом єдності, родинним, братнім гостинним домом, спільнотою вірних».[30]

Апостолят мирян на парохії є конечним «без нього апостольство самих пастирів не може бути ефективним».[31] Однак він повинен бути реалізований у тісному зв’язку із священиком. Дуже корисним щодо цього є діяльність парохіяльних рад.

Сьогоднішні умови відкривають широку перспективу для оживлення парохіяльного життя. Саме парохія повинна стати „місцем” єднання вірних  і „знаком і знаряддям” покликання усіх людей до життя у єдності. Тобто. Повинна стати домом відкритим для всіх і готовим служити кожному.[32]

- Світ

Щоб Євангеліє досягнуло сучасних людей, потрібно «багато місць і багато форм присутності та діяльності». Існує багато форм релігійного просвітлення й апостольства середовища у сфері культури, суспільних справ, виховання, праці, для яких парохія не може бути ні осередком, ні точкою відліку.[33]

Першим таким місцем є сім’я. Сім’я, як домашня Церква є осередком апостольської діяльності. Перш за все батьки є зобов’язані виховати у вірі своїх дітей.  «Християнські подруги ... своїм дітям є першими проповідниками віри і виховання; словом і прикладом формують їх до християнського і апостольського життя, у виборі їх покликання їм розсудливо допомагають, а відкривши в них й священне покликання, старанно плекають»[34].

«Обов’язком подругів, а сьогодні й великою частиною їх апостоляту, є своїм життям показати нерозлучність та святість подружнього зв’язку, виховати по  християнськи дітей».[35] Зрештою свідчення вірності і любові, вірності християнським вартостям у питаннях, які в сьогоднішньому суспільстві, набувають часто не лише не християнського, але і негуманного характеру, як, наприклад, узаконення абортів, одностатеві шлюби, використання протизаплідних засобів, евтаназія, тощо теж є надзвичайно важливим аспектом апостоляту.

Те ж стосується  і громадської спільноти. Миряни є покликані впливати на те, щоб цивільна влада виконувалася справедливо, а закони, щоб відповідали моральним заповідям і спільному благові. Нехай не відмовляються вести публічні справи, тому що виконуючи їх з гідністю, можуть прислужитися спільному благові та й водночас прокладати шляхи Євангелію.[36]

Документи Церкви відкривають важливість свідчення мирян. «Сучасна людина більше приймає свідків ... ніж вчителів, а слухає вчителів, тому що є свідками». І це свідчення повинно бути, як життям, так і словом. «Саме свідчення життя і добрі діла, виконанні в надприродному дусі мають силу потягнути людей до віри в Бога... Однак апостолят не полягає тільки в свідченні життя, правдивий апостол шукає нагоди проповідувати словом Христа, чи то невіруючим, щоб їх привести до віри, чи й віруючим, щоб їх повчити, утвердити та побудити до ревнішого життя»[37] Свідчення часто передує слову, але завжди супроводжує його якщо не хоче втратити ефективність та вірогідність.

 

-                     Хто є покликаний свідчити? - Кожен християнин, без винятку, або ми є свідками Христового воскресіння, або ми не є християнами. Ніхто з тих, хто отримав надзвичайну ласку богопізнання, не може не прагнути поділитися нею з іншими. Індивідуалістична святість не є християнською святістю.

-                     Що потрібно свідчити? – Потрібно засвідчити життя у християнській любові; сопричастя життя, розділені проблеми і страждання, радості і надії; надію на вічне життя, тобто все те, до чого веде, і що містить в собі християнська віра. Однак йдеться не про те, щоб засвідчити погляди, принципи, вартості, а саме глибоке переконання у правдивості цих поглядів, принципів, тощо, тобто фактично є потреба засвідчити віру.

-                     Як потрібно свідчити? – Є різні форми свідчення, найбільш ефективними безумовно є людська приязнь, дружба, тобто теплі людські стосунки. Можна також свідчити і через активну участь у соціо - культурному житті чи через солідарність з усім, що є добрим, тобто беручи участь у найрізноманітніших аспектах громадського життя, відстоюючи в них християнські принципи. Саме такий спосіб свідчення є дуже важливий для мирян, так як вони часто перебувають саме в таких умовах, де Церква не має іншої можливості до свідчення. Кожне свідчення повинно бути в дусі любові і виключно заради любові, тобто не повинно шукати власного вивищення, почестей, тощо. Можна свідчити також і через діалог у простоті і правді, особливо важливим є цей вид свідчення для представників нехристиянських релігій. Є важливо вміти діалогу вати, відстоювати свої позиції, виявляти власні переконання.

-                     Для чого потрібно свідчити? Не може бути ціллю свідчення цілковите навернення, це вже є результат певного серйозного шляху особистого духовного зростання. Свідчення повинно перш за все спонукати особу до того, щоб вона ставила перед собою питання: чому? І вже через шукання відповіді на це питання відкрити дорогу до зустрічі з Богом.

 

Отож, миряни є покликані до особливого служіння у любові і якщо вони не займуть свого місця у служінні Церкви, то ми постійно будемо відчувати брак належного ресурсу.

 

 

4. Потреба виховання мирян:

 

Потреба віроучительного формування мирян з точки зору поглиблення їх віри, а також пояснення надії щодо світу та його проблем. З цього випливає необхідність систематичної катехизації пристосований до віку та різних життєвих ситуацій.

Невідкладною справою є докладне знання суспільної науки Церкви. 

Сьогодні є багато християн, які живуть поверхневою побожністю, мають розмиту уяву про Христа і Євангеліє.[38] Крім того мало прикладають зусиль для того, щоб оживити свою віру. Хіба що інколи питають, але здебільшого пасивно приймають. Тому їх потрібно стимулювати.[39]

Є багато важливих елементів виховання мирян. Перш за все йдеться про потребу виховання до взаємної пошани і довір’я між мирянами та ієрархією; важливо є плекати духовне життя і аскезу (постійно зростати у зрілості); спонукати мирян до літургійного життя (мирянам треба укласти свої заняття довкола літургійного життя, а не навпаки – особиста відповідальність кожного мирянина. Чи навернувся хтось на христову віру через красу відправи і переконливу участь мирян у них? Важливими елементами виховання мирян є освіта (знання Церкви, обряду, покликання) та планування, послідовність і стиль вишколу.[40]

Це в свою чергу вимагає від Церкви солідної пастирської праці, завданням якої є передати християнські правди у їх чистоті і цілісності.  Для цього треба їх постійно поглиблювати і представляти у спосіб, який відповідає вимогам нашого часу[41]. «Щоб виконати це завдання (нести спасіння) обов’язком церкви є вивчати знаки часів і пояснювати їх у світлі Євангелія так, щоб у відповідний спосіб для кожного покоління, могла відповісти на вічні питання людей щодо сенсу теперішнього і майбутнього життя та їх взаємозв’язку. Слід пізнати і прийняти світ, в якому живемо незважаючи на його очікування та натхнення (GS 4).

В душпастирській праці з мирянами слід відштовхнутися від:

-          доктрини

-          сучасної ситуації (сучасна людина як окрема одиниця і як член суспільства)

-          від історичної місії церкви

-           потрібно поєднати „доктринальну мову” і „пасторальну”, тобто перейти від мови теоретичної, абстрактної, статичної до євангельської (живої, простої, динамічної)

 

Небезпеки в сучасній пасторальній праці:

-          прагматичний суб’єктивізм, який ігнорує богословські та антропологічні дані

-          магічний об’єктивізм (культ без віри)

-          клерікализм (все повинні зробити священики)

-          моралізм (дотримання закону)

 

Виховання мирян включає:

-          гуманне (знати сучасний світ, культуру)

-          духовне

-          науковий вишкіл

-          людські вартості, братерське співчуття, діалог

 

Ми повинні розуміти, що без оживлення правдивого християнського життя мирян неможливо осягнути глибинних змін у Церкві. Якщо глибоко духовне життя буде вимагатися лише у семінаріях, монастирях, Церква буде дуже обділена, адже лише тоді, коли кожен член церкви буде обдаровувати інших своїми дарами, Церква буде живою і діяльною.

 

5. Провід Церкви - управління дарами.

 

Як згадувалося вище, Церква є ієрархічною структурою, Церковний провід парафіяльної спільноти звершується під проводом єпископа як голови і отця. А кожна парохія має бути організованою спільнотою, в якій під опікою свого пароха та у співпраці з ним кожен служить іншому тим даром, що його дістав від Господа.

Слід пам’ятати про те, що священники здійснюють владу у Церкві не свою, а владу від поручену їм єпископом. Як також єписком є покликаний здійснювати не свою владу, а владу дану йому Богом. Отже, церковний провід не є виконанням певного адміністративного уряду, а передусім – служінням Богові та ближньому. Найважливішим обов’язком проводу церковної спільноти є розпізнавання Божої волі та пошуки найкращих способів втілення її в життя. Тобто у своєму служіння єпископи, священники, як і будь-хто інший, хто має владу у Церкві не можуть діяти керуючись власними поглядами, переконаннями, бажаннями, власними амбіціями, а мають дбати про те, щоб розпізнати і здійснити Божий задум, Божу волю.

 Єпископи, священики і диякони прийняли «Божественну Благодать», помазання Святого Духа, щоб бути слугами Євангелія, слугами Троїчного і Христового способу життя. Вони  взяті з народу і поставлені для народу і для Церкви. Їхнє життя заради інших та з іншими. Таким чином провід Церкви є нічим іншим, як служінням. Сам Христос каже: «Я прийшов, щоб послужити». Служіння влади у Церкві є немислимим без послуху: перш за все послуху Богу, але і послуху іншим. Вимагає вміння слухати. Провід Церкви є неможливий без слухання Бога, без відкритості на дію Святого Духа. Як також не можливий без вміння слухати інших. Бог діє не лише через священника, але і через кожного члена Церкви.

На практиці це означає, що єпископ (чи священник) є покликаний відчитувати знаки Божої присутності, бути уважним на прагнення. Потреби вірних. і разом з ними розбудовувати Царство Боже. Він повинен скеровувати Божі дари, дані кожному члену Церкви, для спільного добра.

 

 

 

 



[1] Блаженніший Святослав, Пастирський лист до духовенства, монашества і усіх вірних Української Греко-Католицької Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

[2] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 4.

[3] Слава на Вечірній Зіслання Святого Духа.

[4] Програмна доповідь Апостольського візитатора для українців греко-католиків в Італї та Іспанії Пресвященного Владики Діонісія (Ляxовича) на початку Архієрейського служіння в Італії //  http://www.chiesaucraina.it/ucra/index.php/mainmenu-62/100----.html  (20 серпня 2014 р.)

[5] Програмна доповідь Апостольського візитатора для українців греко-католиків в Італї та Іспанії Пресвященного Владики Діонісія (Ляxовича) на початку Архієрейського служіння в Італії //  http://www.chiesaucraina.it/ucra/index.php/mainmenu-62/100----.html  (20 серпня 2014 р.)

[6] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 7.

[7] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 11.

[8] Роля мирян в УГКЦ. Матеріали конференції мирян у Нюарку, США, 30 травня 1998, Свічадо, 1998, с. 9.

[9] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 31.

[10] Роля мирян в УГКЦ. Матеріали конференції мирян у Нюарку, США, 30 травня 1998, Свічадо, 1998, с. 9.

[11] Патріархат, 1995, с. 17.

[12] Патріархат, 1995, с. 17.

[13] Л. Гузар. Хто є мирянин // www.zustrich.lviv.ua/myrianyn1.htm1

[14] Роля мирян в УГКЦ. Матеріали конференції мирян у Нюарку, США, 30 травня 1998, Свічадо, 1998, с. 9.

[15] Роля мирян в УГКЦ. Матеріали конференції мирян у Нюарку, США, 30 травня 1998, Свічадо, 1998, с. 68.

[16] Роля мирян в УГКЦ. Матеріали конференції мирян у Нюарку, США, 30 травня 1998, Свічадо, 1998, с.71.

[17] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 32.

[18] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 32.

[19] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 37.

[20] Патріархат, 1982, с. 54-55.

[21] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. Світло народів,н.  31

[22] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 31.

[23] Документи II Ватиканського собору. Декрет про апостолят мирян (Apostolicam actuosiatatem), н. 14.

[24] Consiglio della Giustizia e della Pace, 543.

[25] Consiglio della Giustizia e della Pace, 565.

[26] Документи Другого Ватиканського собору, Догматична Конституція про Церкву «Світло народів» («Lumen gentium»), н. 33.

[27] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 3.

[28] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 4.

[29] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 4.

[30] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 26.

[31] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 28.

[32] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 27.

[33] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 26.

[34] Документи II Ватиканського собору. Декрет про апостолят мирян (Apostolicam actuosiatatem), н. 11.

[35] Післясинодальне апостольське повчання Christifideles Laici (Покликання і місія мирян), Львів, 2006, н. 26.

[36] Документи II Ватиканського собору. Декрет про апостолят мирян (Apostolicam actuosiatatem), н. 14.

[37] Документи II Ватиканського собору. Декрет про апостолят мирян (Apostolicam actuosiatatem), н. 6.

[38] T. Lasconi. Strada facendo. Provocazioni e proposte di un processo di campagna per la Nuova Evangelizzazione, Paoline, 2001, p. 10.

[39] Lasconi. Strada facendo. Provocazioni e proposte di un processo di campagna per la Nuova Evangelizzazione, Paoline, 2001, p 15

[40] Роля мирян в УГКЦ. Матеріали конференції мирян у Нюарку, США, 30 травня 1998, Свічадо, 1998, с. 68.

[41] Іван 23, Промова на відкритті собору 11. 10. 1962.