Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

Єпархіяльний Собор Перемисько-Варшавської Архиєпархії

«Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»

Літургія і молитва

На обкладинці одинадцятого тому зібраних творів Йосефа Рацінгера (Joseph Ratzinger, Opera Omnia, Tom XI, Wydawnictwo KUL, Lublin 2012), який вийшов як перший з серії двадцяти, поміщено слова: «У звершуванні літургії вирішується майбутнє віри і Церкви». Це цитата зі вступу до книжки «Нова пісня Господеві» (пол. переклад: Kardynał Joseph Ratzinger, „Nowa pieśń dla Pana”, Znak 1999), який починається так: «В роках літургійної віднови, а також на початку соборової літургійної реформи багатьом могло здаватися, що старання досягти властивого кшталту літургії є суто прагматичною справою, пошуками такої форми Служби Божої, яка найбільш відповідатиме людині нашої епохи. З плином часу дедалі більше виявлялось, що в літургії йдеться про наше розуміння Бога і світу, про наш стосунок до Христа, до Церкви і до нас самих. У звершуванні літургії вирішується майбутнє віри і Церкви. Отож проблема літургії набула нині значення, про яке раніше ми й не думали».

Слова великого західного богослова правдиві зокрема у відношенні до східних християн, які протягом століть з різних причин опинялися в чужих країнах, серед людей якщо не іншої релігії, то іншого християнського віросповідання. Актуальність думки Рацінгера мусять усвідомлювати греко-католики у Польщі. Стан тотальної діаспори, в якому живемо від 1947 року, призводить до того, що участь в недільній або святковій Божественній Літургії це дуже часто єдина форма і нагода бути тим, чим є Церква-Еклезія – спільнотою скликаних. Якщо цей досвід є незабутньо позитивним, то наступна неділя без цього немислима. Якщо не лишає в серці і умі доброго спогаду, то знайдеться претекст, щоб від участі в Службі Божій відмовитись. Протягом останніх десяти років біля двох мільйонів поляків – як показують опитування Інституту церковної статистики – перестали брати участь у недільних Службах Божих. Вони не стали атеїстами, а просто не приходять до своїх храмів. Публіцист «Więzi», шукаючи причин такої масової відсутності – «Це так, якби випарувала ціла Варшава» – стверджує: «В багатьох випадках співвідповідальними за відхід від релігійних практик є духовенство і миряни, які успішно відлякують вірних від Церкви або не вміють показати справжньої краси літургії». (Konrad Sawicki, „Kościół odchodzących”, „Gazeta Wyborcza” 21.09.2014). Про «красу» чуємо в Заамвонній молитві, коли проситься Господа, щоб освятив тих, «що люблять красу» його дому. Цей дім призначений для того, щоб в ньому звершувати літургію, яка має бути не менш сповненою динамічної краси, як статичні розписи, ікони і архітектурні форми.

Щоб правильно зрозуміти думку Рацінгера потрібно тримати в пам‘яті слова виданої римською Конргегацією Східних Церков «Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков» (далі – «Інструкція»),(укр. переклад: «Свічадо», Львів 1998): «Звичайно, не можна сприяти тенденції звести особливу спадщину Східних Церков лише до її літургійного виміру. Привабливість, яка випливала зі священного характеру обрядів, сильні почуття, викликані поетичним розмахом текстів, можливо, призвели до надмірного підкреслювання зовнішнього чи чуттєвого аспекту, доступного притулку для тих, хто заперечував необхідний зв‘язок літургії з життям. Саме це інколи зваблювало самих східних католиків сприймати лише літургійну спадщину, як одинокий елемент, що належить саме їм, а щодо інших аспектів духовності, вони достосовувались натомість до західного раціоналізму, розглядаючи її [духовність] як спільну для Вселенської Церкви...Практикування східної літургії могло б бути зведене до чистої формальності без її цілої спадщини, яка вливається в неї як її найвищий вияв»(13).

В лютому 2007 року Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства видав послання  про літургійні питання. В ньому відверто говориться, що «в обрядові справи нашої Церкви закрався безлад», і треба тут «навести лад відповідно до вчення Святої Церкви, її приписів та здорового духовного бачення». Наші єпископи з України визнають: «Ми не перше покоління єпископів, яке звертає увагу на обрядові проблеми, бо непорядок, що запанував у цій сфері, дуже болюче відчували вже наші попередники протягом останніх століть». Щиро вказують єрархи причини неуспіху спроб вирішити літургійні питання: «По-перше, через обставини, що насильно переривали процес літургійного впорядкування, а навіть більше, спричинювали замішання. По-друге, в Греко-Католицькі Церкві відсутнє відповідальне почуття церковної дисципліни. І одне, і друге аж до сьогодні дуже негативно відбивається на житті нашої Церкви».

Синод вказує три причини поділу між вірними, який спричинюють літургійні проблеми: «1) недостатня обізнаність з історичним розвитком змісту та форм нашого обряду; 2) політизація обрядових питань; 3) так звана „латинізація” як розходження між богословським розумінням правд віри та їх зовнішнім виявом». Як це виглядає нині? Знання про історичний розвиток візантійської літургії в останніх десятиліттях неймовірно поширились. Це стосується також київсько-галицької традиції. А політизація і пов‘язана з нею латинізація зменшилась разом зі зникненням Габсбургів, як пояснюють єпископи: «Австрійська влада боялася впливів Російської імперії, збудованої на одності обряду, і заохочувала до наслідування римо-католицьких обрядових практик, як дійсно католицьких, щоб протидіяти російським впливам. Так на підставі протистояння «русофільства» й «австрофільства» в наш обряд впроваджувано штучні елементи». Синод оптимістично констатує: «Існує особлива наука – літургіка, яка вивчає історичний розвиток обряду і дає нам змогу розрізнити, що є правдивим, органічним розвитком, а що – тільки мертвим наслідуванням через причини, не пов’язані з самим обрядом. У нових обставинах свободи нашої Церкви підростають фахівці з літургійної науки. Маємо велику надію, що завдяки їхній кропіткій праці зможемо глибше пізнавати свій питомий обряд і багато суперечливих у нашому народі літургійних проблем утратять свою гостроту».

Від написання цих слів минуло кілька років, які принесли позитивні зміни. Насамперед опубліковано Катехизм УГКЦ, якого друга частина – «Молитва Церкви» –  «розкриває богослужбове життя Церкви»(327), описуючи і з‘ясовуючи всі аспекти спільнотної і особистої молитви християнина греко-католицької традиції. Виходять друком і з‘являються в Інтернеті популярні і суто наукові праці, як оригінальні, так і переклади, які сприяють кращому пізнанню нашої літургійної традиції. Отож є з чого черпати знання. Потрібно тарпеливості, второпності і... дисципліни, над браком якої вболіває Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства.

«Інструкція» звертає увугу на екуменічну цінність спільної літургійної спадщини і попереджає: «У кожній спробі літургійного оновлення потрібно брати до уваги досвід православних братів, знаючи  його, поважаючи і якомога менше відступаючи від нього, щоб не збільшувати вже існуючого відокремлення, а радше потрібно нарощувати зусилля, для можливих адаптацій, які б назрівали і які треба опрацьовувати спільно»(21). Для цього оновлення «Інструкція» подає критерії: «треба спитати себе: чи новий елемент, який пробують ввести, узгоджується із значенням цілості, в яку його поміщають» і що «потрібно пильнувати, щоб будь-яка ініціатива оновлення не обумовлювалася іншими системами, які можуть виглядати ефективнішими». Наш Собор не має компетенцій, щоб вводити в літургію нові елементи. Пам‘ятаючи про православних братів київської традиції і насамперед про повноту УГКЦ спробуємо дати відповідь на виклики, які несе літургійному – одному з кількох! – вимірів життя УГКЦ в Польщі ХХІ століття.

Постулати сформульовані під час парафіальних передсоборових зборів свідчать про автентичне прагнення надати літургійному життю належної ранги, сприяти відновленню його краси, яка притягала б до храму і до Церкви – спільноти вірних. Були це ропозиції, які відповідали на запитання: коли, що і як звершувати, щоб в майбутнє нашої Церкви в Польщі дивитися без трепету.

Коли звершувати? Справа зміни календаря – невідкладна. Прийняття неовізантійського (нерухомі свята за григоріянським, пасхальний цикл за юліянським) видається оптимальним варіантом. Плюси: крім Різдва ще Богоявлення (6 січня – вихідний) і Успення (15 серпня – вихідний) відсвятковані усіма, хто цього прагне. Сама літургія встановлює візантійську єрархію свят: «Світлий був, Спасе, минулий празник, світліший же той, що приходить. Тамтой сповістив ангел, а цей притотував Предтеча; у попереднім проливалася кров, бо ридав бездітний Вифлеєм, а цей появляють божественні води – купіль для багатьох дітей; тоді зоря звістила мудрецям, а тепер Отець об‘явив світові. Господи, що воплотився і знову приходиш явно, - слава тобі!»(передсвяття Богоявлення, 1-ша стихира на стиховні). Успення відсвятковане належним чином привертає пасхальний характер почитанню Богородиці, якому загрожує сентименталізація.

Потрібно встановити окремий день (між 5 а 17 листопада?) вшанування новомучеників УГКЦ – перемиських владик. Спільне вшанування всіх 27 червня припадає вже на вакаційний час, що не сприяє масовій участі вірних.

Що звершувати ? Все багатство літургійного життя візантійсько-української традиції. Його зведення і обмеження до Божественної Літургії в нашій ситуації можна скоріше виправдати, ніж в латинників, але не про пошуки розрішення ідеться. 

Церковне правило. Сама літургія вимушує (Різдво, Богоявлення, Страсний тиждень, Пасха) служіння Вечірні і Утрені. Ідеться про служіння недільних і святкових Вечірні і Утрені. Є практичні видання, наприклад «Чин недільної утрені», виданий Інститутом східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького в Оттаві і Інститутом літургійних наук УКУ (Львів 2012), які враховують відправу самими мирянами. Зростаюча кількість випускників Регентських курсів є надійною базою для відродження цього аспекту літургійного життя. Постулат «розпропагувати молитви до Божого милосердя» не пролунав би, якби його автор/-ка знав/-ла хоча б молитву 9-го Часу (год. 15.00 за мирським ритмом): «Владико Господи, Ісусе Христе, Боже наш!...Молимо твоє безмірне милосердя: Пожалій нас, Боже з безмежної милості своєї і спаси нас задля імені твого святого...». Конче потрібним є уможливити зацікавленим вірним придбання «Молитвослова», тзв. «василіянки», який відкриє їм доступ до багатства власної молитовної традиції.

Молебні. Ця відносно нова форма молитви має свою вартість. Травневі до Богородиці, які завжди служиться в пасхальному часі, варто збагачувати читаннями творів Отців Церкви – доступними в дедалі більшій кількості на українській мові – не лише про Богородицю. Якщо служиться їх ввечері без Божественної Літургії, спершу логічним було б відправити Вечірню.

Таїнства. «Інструкція» в главі про Покаяння навчає: «Особиста сповідь міститься в контексті, який за своєю природою є високо еклезіальний і через те суспільний, перш за все тому, що примирення з Богом є також примиренням із Церквою» і стверджує, що у всіх Східних Церквах це таїнство звершується «в рамках молитов, декларацій, напоумлень і відпущення гріхів, які можна достойно служити для спільноти вірних». Заохочується дослідити власні літургійні книги, «також давні», щоб знайти відповідні формуляри. Поки не здійсниться це амбітне завдання, слід відповісти на нагальну потребу допомогти вірним зробити глибокий іспит совісті.

Великопосні служби. Відмова від Божественної Літургії Івана Злотоустого в будні Великого Посту з одночасним приверненням Літургії Ранішеосвячених Дарів принаймні щосереди і щоп‘ятниці була б видимим знаком повернення до джерел власної традиції. «Інструкція» навчає, що Другий Ватиканський Собор бажав, щоб правопорядок Східних Церков «був відновлений там, де ослаб чи заник». Тому різні Церкви повинні «відважно взяти на себе» завдання відновити елементи, які були втрачені. Навіть якщо «це буде означати видозміну рішень, прийнятих Синодами, чи відступ від вказівок, даних, в різні часи і з різних причин, декастеріями Апостольського Престолу»(39).

Як звершувати? Згідно з літургійними книгами.

Хрещення. Підтвердженням слів Синоду про «відсутнє відповідальне почуття церковної дисципліни» є передсоборова заувага, «щоб декретом церковна влада вирішила питання як відбувається хрещення і вінчання. Кожний священик має свою практику». «Інструкція» щодо хрещення навчає: «Компетентна влада окремих Церков свого права повинна подбати, щоб були видані відповідні вказівки щодо уникання тих змін чи скорочень, які можуть бути шкідливим чи позбавляти значення різні моменти, які складають обряд: підготовчі дії екзорцизмів і зречення Сатани, освячення води і оливи, помазання оливою оглашенних перед хрещенням і одягання по хрещенні»(48). Чин хрещення подано в Требнику; не існує потреба в декреті про його звершування, а у вказівках, як його дотримуватись.

За Катехизмом УГКЦ «Входження у життя пресвятої Тройці відбувається через таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії – через наше поєднання з Христом, отримання печаті Святого Духа, Причастя Тіла і Крові Христових у спільноті Церкви.[...]Саме тому у східній церковній традиції ці три Святі Таїнства звершується разом»(408). Слід вирішити проблему першого Святого Причастя у віці (узалежненому в Польщі від коливань у практиці латинників!) кількох років або першої Сповіді і врочистого Святого Причастя, коли дитина має свідомість відповідальності за свої вчинки.

Вінчання. Тут справа складніша. Чин в Требнику передбачає попередню Божественну Літургію, що як у східних католиків, так і у православних не реалізується. Способом повернення до давньої традиції включення цього таїнства до Божественної Літургії – що було в давнину нормою для всіх таїнств – є об‘єднання Чину вінчання(як Літургії слова, без Отченашу і Просительної єктенії) з Літургією Івана Золотоустого від «Херувимської пісні», яке мав «допустити» до вжитку у Польщі – за словами митрополита Івана – архієпископ Мирослав Марусин, секретар Конгрегації Східних Церков, під час одного зі своїх візитів до Польщі у 80-х роках.  Наново об‘єднати Вінчання з Божественною Літургією постулюють численні східні літургісти, а в деяких православних Церквах це зроблено. Врегулювання вимагає питання «спільної чаші», яку привернуто в останньому львівському виданні Требника.

Божественні Літургії.  Для значної частини вірян – в наших умовах часто з об‘єктивних причин –  це єдина форма богослуження і спільнотної молитви, в якій беруть участь. Від її розуміння залежить отже дуже багато. Негативним явищем в розвитку візантійської літургії було «засекречення» молитов, зокрема анафори, яка, за словами «Інструкції» «у сповнюванні божественних тайн виблискує як дорогоцінний скарб»(54). Документ Конгрегації заохочує: «Пам‘ятаючи про те, що анафора є правдивим шедевром містагогійного богослов‘я варто вивчати шляхи, при допомозі яких, принаймні за деяких обставин, її можна б проголошувати вголос, щоб почули вірні»(54). Чи тим «принаймні» не могли б бути дві неділі для Божественної Літургії св. Івана Золотолустого:  5-та, бо читається Євангеліє від Матея(8,28-9,1) про вигнання бісів у свині, яке вертає у версії від Луки (17, 14-23) у 23-ту Неділю по Зісланні святого Духа, та одна з Неділь після 32-ої, коли «в очікуванні» на Великий піст повторюється читання з попередніх неділь. Божественна Літургія св. Василія Великого, яку служитться 10 разів в році, пересічному вірному, котрий не заглядає до тексту анафори в молитовнику, асоціюється з довгим триванням і різницею щодо гімну на честь Богородиці. Чи тим «принаймні» не могло б бути проголошування анафори цієї Літургії вголос в одну з чергових неділь Великого посту, іншу кожного року – 1,2..5. Самозрозуміло, що були б це неділі без проповідей, що у випадку 5-ої і тридцять котроїсь неділі священнослужителі сприйняли б з радістю. Напіви в згаданих випадках також – поки що? – були б звичайними. Вголос можна б проголошувати не тільки анафори, а й всі інші, крім тзв. апологетичних, в яких служитель просить Бога за себе грішного.

Більш радикальним рішенням було б повернення до давньої практики обкадження перед читанням Євангелія тільки самої книги, або книги і престолу, що, до речі, передбачено у Служебнику: «Коли співають Алилуя, диякон бере кадильницю і ладан...кадить святу трапезу навкруги, ввесь вівтар і ієрея». В «зекономленому» часі вголос лунала б молитва перед читанням, яка має форми спільного благання. «У цій гарній молитві – пише знавець візантійської традиції Хуан Матеос – ми просимо Бога дати нам плоди Євангелія, тобто жити згідно з Духом. Ми очікуємо всього від Бога, нічого від себе самих. Він є Тим, Хто засвічує в наших серцях світло і відкриває наші духовні очі, щоб побачити це світло і зрозуміти Його євангельське послання. Від Нього ми отримуємо повагу до Його заповідей, а плодом цієї поваги є життя, у всьому угодне Йому».

Враховуючи наші реалії – проблеми з участю вірних в Літургії у будні та обмаль інтенцій – слід подумати про дозвіл парохові правити Божественну Літургію за вірних у будні і поминати імена покійних під час недільних Служб Божих.

На побоювання щодо гігієнічності причащання Тілом і Кров‘ю Христовими – поки не станеться якась революційна зміна у практиці більшості візантійських Церков – треба відповісти пригадуванням вірним – зокрема у великі свята (враховуючи участь гостей і на польській мові) – як треба приступати до причастя.

Введення – а скоріше привернення   – читань зі Старого Завіту не в нашій компетентності. Зате турбота, щоб Апостола читалося з офіційних книг (а не «партизанських» перекладів, напр. «Мій Спаситель») – обов‘язок пароха.

Похорон. Звідусіль чути голоси про потребу Чину похорону для неохрещених дітей (включаючи викиднів), якого нема у візантійській традиції. Віктор Поспішіл у своєму коментарі до Кодексу Канонів Східних Церков пише: «Нехрещених дітей практикуючих католицьких вірних та інших осіб, які виявляють свою близькість до Церкви, можна вважати катехуменами і їм, відповідно до рішення єпископа, теж надається право на церковний похорон». Інструкція для духовенства Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, підписана Блаженнішим Любомиром, встановлює: «Якщо помирає нехрещена дитина, що її батьки мали намір охрестити, або особа, яка виявляла бажання найближчим часом прийняти Святу Тайну Хрещення, то душпастир, порадившись з місцевим ієрархом, може уділити Чин похорону неурочистим способом (пор. кан. 876 §2). В таких випадках увечері служиться парастас; домовину з тілом до храму не заноситься; священик не вживає фелону і кадила; похоронну процесію можна очолити, несучи хрест, проте не слід нести хоругв, і священик не йде у процесії, а лише на могилі померлого служить панахиду і запечатує гріб».

Необхідн вирішити як ховати вірних, які хотіли бути піддані кремації.

Мова. Неминучим наслідком кількадесятилітнього проживання в діаспорі є втрата або послаблення знання літературної української мови або її діалектів. Останній перепис населення у Польщі показав, що четверта частина греко-католиків подала «виключно польську» ідентифікацію. Наївністю було б очікування, що вивчення української мови стане для цієї групи наших вірних пріоритетом. Душпастирським обов‘язком є вийти їм назустріч з друкованими двомовними текстами богослужінь, а в деяких випадках просто з частковим введенням польської мови в літургію.

Літургійний рік.  Задоволення постулату, щоб реколекції перед Різдвом Христовим тривали 3 дні,  що безсумнівно є калькою відносно нової римсько-католицької практики у Польщі – крім практичних труднощів (холод в необігріваних у більшості випадків церквах) – було б кроком до втілення думки про «вищість свят Різдва над святом Великодня».

Містагогія. «Інструкція» підкреслює, що «на Сході, як рекомендується сьогодні і для Церков Заходу, катехизу не можна відокремлювати від літургії, оскільки від неї, як тайни Христа inactu (у звершеній дії) вона черпає натхнення»(30). Кандидатів до хрещення формували Отці Церкви катехизами, вже охрещені були слухачами і учасниками містагогії – впровадження у Божественні Таїнства. Християнське втаємничення охоплює Хрещення, Миропомазання і Євхаристію. Два перші таїнства – одноразові і неповторні. Євхаристія має бути для нас «напуттям життя вічного» аж до останнього подиху. Отож процес втаємничення і необхідна для цього містагогія триває все життя. «Інструкція» вчить, що з розуміння того, що вірні звершують, і з повного сприйняття всього, що звершилося, «отримуютиь вони план життя: містагогія, таким чином, стає змістом їхнього існування – відкупленого, освяченого, що пербуває на дорозі до обожествлення – і, як така, лежить в основі духовності і моралі»(30). Містагогійні катехизи в різних формах є невідкладною потребою, умовою збереження і включення в життя нашої Церкви наступних поколінь.