Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

о. Мирослав Драпала

Вроцлавсько-Ґданська єпархія

 

Місійний дух УГКЦ у Польщі

Перед своїм вознесінням на небо Господь наш Ісус Христос залишив своїм учням заповідь:  «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мар.16:15).  З того часу члени кожної церковної спільноти покликані до того, щоб проповідувати у світі Христову науку. Католицька Церква трактує місійність як основну свою діяльність і багато про неї говорить у документах[1]. На заклик Христа звіщати Добру Новину відповідає також Українська Греко-Католицька Церква, яка в програмі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» вбачає у місійності важливий елемент живої парафії. Згідно Блаженнішого Святослава, за здійснення та виконання цього важливого й потрібного завдання "несе відповідальність кожен із нас. Заповіді Христові стосуються всіх без винятку вірних. Всі ми творимо Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву"[2]. Слід пам'ятати, що "місійна діяльність випливає не тільки з формального наказу Господа, а й з глибоких вимог Божого життя в нас. Ті, які належать до Католицької Церкви, повинні почувати себе привілейованими, а тому більш зобов'язаними давати свідчення віри і християнського життя як служби братам і належної відповіді Богу"[3].

Святий Іван Павло ІІ вказує на два основні елементи місійного служіння: "Насамперед це універсальний вимір завдання, довіреного Апостолам: «всі народи» (Мт 28,19); «по всьому світу...всякому творінню» (Мр 16,15); «усім народам» (Лк 24,47); «аж до краю землі» (Ді 1,8). На другому місці – запевнення, дане їм Господом, що у цьому завданні вони не будуть самотні, а отримають здатність і засоби, щоб провадити свою місію. Це – присутність і сила Духа та допомога Ісуса: «Вони ж пішли й проповідували всюди, а Господь допомагав їм» (Мр 16,15)[4].

Беручи до уваги, "що вся Церква є місійною, і діло проповіді Євангелії є основним обов'язком Народу Божого"[5](nop. ККСЦ кан. 584), Українська Греко-Католицька Церква в Польщі мусить взяти на себе "свою частку відповідальности в місійній праці між поганами"[6]. Потрібно однак відповісти собі на запитання, наскільки наша Церква спроможна та чи має відповідні ресурси, щоб це завдання виконати.

В цій доповіді, беручи до уваги напрацювання учасників передсоборових зустрічей, спробуємо знайти відповідь на поставлені вище питання. Насамперед буде представлена загальна  характеристика місійного служіння в Польщі від акції "Вісла" до сьогодні. Опісля вкажемо тих людей, до яких має бути адресована місіонерська діяльність, а потім відповідальних за місію. На закінчення подамо висновки та пропозиції.

Місійна діяльність УГКЦ у Польщі (від акції "Вісла" до сьогодні)

Після акції "Вісла" греко-католики на території Польщі були приречені на неіснування. Вірні опинилися в нових обставинах, сильно розпорошені у північній та західній частинах держави. Протягом десяти років не було жодних умов для душпастирської праці. У 1957 році відкрито перші т. зв. душпастирські станиці. Місія Церкви проявлялась в тому, щоб перйодично відправляти Службу Божу в неділі та свята, сповідати, хрестити, вінчати та гуртувати людей. Невизначений статус спільнот та їх невелика кількість спричинювали, що душпастирська діяльність була дуже обмежена. Через декілька років почалось катехитичне служіння, переважно спрямоване на підготовку до Першої Сповіді та Причастя. Варто згадати, що велике значення для підтримки вірних мали дорічні празники (зокрема, Хшаново, Білий Бір) та великопосні реколекції. Стійка віра людей та присутність наших священиків почали приносити плоди. Зродилися серед молоді поклинання до священичого та монашого служіння. Нове покоління духовних осіб почало ревну місійну працю серед наших вірних. Відкривались нові місця для служіння св. Літургії. Варто згадати також місійний дух великої частини тодішніх наших семінаристів (як монаших, так єпархіальних), які рішучо приймали свячення, щоб швидше йти служити вірним. Потрібно, однак, сказати, що за цей період велика кількість греко-католиків залишила свою Церкву. Де не було нашої відправи, там люди швидше асимілювались.

Нова якість в житті УГКЦ в Польщі появилась у 1989 році. Церкві повернено юридичний статус. Відтоді маємо свого єпископа, найперше як помічника Примаса Польщі, а з 1991 року як правлячого єпископа відновленої Перемиської єпархії.  Починається будівництво нових храмів, відкриваються нові парафії. Від 1996 року маємо Перемисько-Варшавську митрополію. Структури Церкви розвиваються. В більшості місць, де проживають "наші" греко-католики, маємо свої храми. Слід згадати, що політичні зміни в Польщі, особливо вступ  до ЄС у 2004 році та  приєднання  до Шенгенської зони, зумовили великі зміни в житті та структурі наших парафіяльних спільнот.  Вірні почали переселятись з традиційних місць поселення на нові, як на території Польщі, так і Європи. Наші найстарші парафії у малих місцевостях поволі вилюднюються, а збільшується кількість наших вірних у великих містах. Міграція вірних з сіл та малих містечок до великих міст змушує більше уваги приділяти душпастирській праці в центрах воєводств.

Розпорошення людей є найголовнішою причиною процесів асиміляції наших вірних з польським середовищем. Тут ідеться не тільки про те, що люди думають категоріями суспільства, в якому живуть, але про те, що діти й молодь перестають передусім говорити українською мовою чи своїм рідним діалектом.

Помітним і відчутним стало позитивне ставлення до УГКЦ і української національної меншини в Польщі з боку польського суспільства, яке зараз є більш толерантним. Стрімко зросло число мішаних подруж. Суспільство сьогодні є більше конформістським та споживацьким.  До Польщі почали приїздити громадяни України з метою  навчання та працевлаштування. 

Церква мусить віднайти себе в нових обставинах. Сьогодні не можемо пасивно чекати в своїх церквах і бути спокійними за своє майбуття. Якщо хочемо жити і розвиватися, нам необхідно переходити від традиційного душпастирства до виразно місіонерського. Папа Франциск говорить, що "Церква, яка виходить, – це спільнота учнів-місіонерів, які беруть ініціативу, приєднуються, супроводжують, приносять плоди і святкують"[7].

Адресати місійної діяльності

  1. Місія до людей зі Східної України.

Вже чверть століття триває місійно-євангелізаційна праця, яку веде УГКЦ на теренах Східної України. Це не місія між поганами, але т. зв. "нова євангелізація", яка переважно спрямована на раніше охрещених, однак нині не практикуючих християн. Ці люди не ідентифікують себе з жодною Церквою, але у них є багато запитань і вони потребують духовної поживи та підтримки. Відповісти на їхні запити та потреби покликані найперше Церкви київської традиції, до числа яких зараховується УГКЦ у Польщі.

Попри те, що на території Східної України немає ще достатньо розвинутих єпархіальних структур, все рівно ведеться там широка діяльність нашої Церкви. Свідомі того факту греко-католики з Польщі  вбачають  потребу включитися в цю місійну діяльність. Одною з пропозицій, представлених учасниками передсоборових зустрічей, є започаткування  співпраці поміж парафіями, які могли б  ділитися своїм свідченням віри та пізнанням Бога. Не йдеться тут про якусь акційність, але більше про постійну співпрацю. Потрібно було б випрацювати відповідну програму для парафій. Поодинокі спільноти обмінювалися б досвідом, допомагали матеріально та мериторично. Засобом такого спілкування може стати інтернет.  Окрім того можна організувати літній відпочинок для сімей, парафіяльні реколекції, обмінюватися катехитичними матеріалами. Така форма співпраці могла б бути дуже цікава і корисна для двох сторін.

  1. Місія до іммігрантів з України.

За останніх кілька років до Польщі прибуло дуже багато людей з України. Частина з них — це заробітчани, які перебувають тимчасово на території польської держави. Друга група — це люди, які вирішили тут постійно жити. Нашій Церкві потрібно позитивно відгукнутись на духовні потреби як одних, так й інших. Аналізуючи протоколи передсоборових зустрічей, помічається потреба праці з іммігрантами з України. Зроджується запитання: як нам знайти до них дорогу? Найбільший досвід праці з тією групою людей мають отці-василіяни у Варшаві. Найпростіше, коли іммігранти самі приходять до наших храмів. Це дає душпастирям можливість пізнати їх та відповідно їм послужити. Потрібно однак усвідомити, що є багато людей, яких треба шукати  у польських середовищах – вузах, місцях праці тощо.  

Першим практичним кроком, на думку учасників передсоборових зустрічей, має бути засновування нових парафій, особливо у великих містах. Це потрібно робити не тільки з уваги на заробітчан з України, але також з уваги на місцевих греко-католиків, які зараз частіше переселяються. Необхідно також створити програму місійної діяльності, яка дозволить охопити душпастирською опікою широкі кола іммігрантів. В тому плані потрібна буде співпраця з Римо-Католицькою Церквою та світською владою. Нова спільнота обов'язково мусить мати свого душпастиря, свій храм, допомогу Церкви (в духовному і матеріальному плані). Душпастирська діяльність серед іммігрантів з України вимагає відповідної підготовки. Потрібно запрошувати до праці серед них священиків з України, які розуміють їх потреби та легше нав’язують контакт.

Опіка над громадянами України дуже часто пов`язана з соціальною допомогою. Мусимо бути готові на те, що постане питання допомоги заробітчанам й біженцям у пошуках роботи, місця проживання, а то й захисту перед всяким зловживанням. Беручи до уваги наші обмежені можливості, потрібно випрацювати форми підтримки разом з державними установами. Можна створювати інформаційні центри, в яких була б основна інформація, можливість вийти на зв’язок чи отримати  пораду. Дуже важливим фактором є присутність інформації про Греко-Католицьку Церкву в різних засобах повідомлення.

  1. Місія  щодо  мішаних подруж, які рідко практикують духовне життя в УГКЦ.

Важливим викликом для УГКЦ є питання душпастирської опіки на тими вірними, які живуть у мішаних подружжях і дуже рідко відвідують наші храми. Потрібно створити форму праці з ними. Можна попробувати особисто запрошувати їх на різні парафіяльні події, вийти з пропозицією соціально-культурно-євангелізаційної програми. Нагодою для зв'язків з тією групою вірних є особливі релігійні події (хрещення, вінчання, похорон). Одним зі способів можуть бути прощі, на які зможемо запрошувати таких вірних. Спільний виїзд та обмін думок дають можливість краще взаємно познайомитися та відкривають дорогу до діалогу. При цій нагоді можна пробувати діагнозувати причини, через які вони опинилися поза межами нашої Церкви. Їх віднайдення відкриє дорогу до обнови та подасть надію на зміну їхнього ставлення до нас.

 Учасники передсоборових зустрічей рекомендують організувати курси української мови. Це стосується як наших вірних, які відносно володіють мовою, так і людей з мішаних подруж. Окрім того делегати вказують, що потрібно дбати про красу нашого обряду та духовності, особливо через високий рівень церковного співу. Цей фактор може притягувати і позитивно налаштувати щодо Церкви тих, які раніше сумнівалися, а також чужих, які приходять на наші відправи.

  1. Місія до тих, які перебувають поза межами Польщі (в Європі).

Вступ  Польщі до ЄС у 2004 році та  приєднання  до Шенгенської зони спричинили, що наші вірні (особливо молода генерація) почали переселятись до інших європейських держав. Невідомо, як виглядає їхнє релігійне життя на нових місцях поселення. Потрібно приділити цій категорії вірних особливу увагу. Насамперед потрібно дізнатися, скільки вірних перебуває поза межами Польщі та де вони  живуть. Треба із цими людьми намагатися підтримувати зв’язок та заохочувати їх незабувати про свою духовну спадщину, яку на поселенні можливо краще зберегти у свойому рідному середовищі, в тому числі рідній Церкві. Це складатиме нашу постійну підтримку і турботу про долю людей та нерідко наших колишніх вірних. В цьому питанні головну роль відіграє сім'я, якій потрібно підтримувати зв`язки з емігрантами. Пам`ять, турбота і допомога — це місійна відповідальність родини за її члена. Спільнота може підтримувати цих осіб молитвою, цікавитися долею, переказати інформацію про адресу парафії за кордоном. Велику роль відіграє також   усвідомлення виїжджаючих та їхніх родин небезпек, пов`язаних з розривом зв`язків з найближчими, викоріненням і відчуженням. Сьогодні за відносно невеликі кошти, використовуючи інтернет, маємо можливість контакту з усім світом. Потрібно створити платформи зв`язку, які давали б підтримку родинних та спільнотних відносин, а також інтегрували б самих емігрантів.

  1. Місія щодо польського середовища.

Наша Церква має велику місію щодо римо-католицького середовища. Перш за все ми повинні поширювати східне богослов'я, традицію, звичаї та культуру. Доцільним було б створити богословсько-пасторальний інститут нашої Церкви, якого завданням було б ознайомлення з життям та особливостями УГКЦ у Польщі. Учасники передсоборових зустрічей рекомендують використовувати мас-медіа та публікації. На їх думку, ефірний час, який виділяє нам TVP, потрібно призначити на навчальні програми. Самі трансляції богослужень з празників і свят не заспокоюють сподівань глядачів та не представляють належно нашої Церкви.

Певною формою місійної діяльності щодо римо-католиків є запрошування їх до спільної молитви. Потрібно тут належно продумати доцільність та обсяг використання польської мови. Необхідно виготовити та офіційно затвердити професійний переклад польською мовою требника та літургікону. Також вартує проконсультувати переклад польською мовою Катехизму УГКЦ «Христос-наша Пасха».

Дуже важливою справою є відкритість наших парафій на нові, сучасні засоби інформації, які допоможуть представити церковну особливість. Не можемо соромитися виходити назовні. Потрібно подбати про інтернет-сторінки парафій, інформаційні програми та радіо, врешті присутність в місцевих мас-медіа.

 

Відповідальні за місійне служіння

  1. Священик.

Учасники передсоборових зустрічей приділяли дуже багато уваги священикові та його місійній діяльності. Це питання живе не тільки у нашому суспільно-церковному просторі, але також у житті римо-католиків. В одному з католицьких часописів можна прочитати цікаве опитування на тему: який має бути сучасний священик та чого люди від нього очікують[8]. На це запитання дають відповідь відомі польські журналісти. "Головне завдання священика – за словами Богдана Римановского[9] – вести людину до Бога, завжди говорити правду, пригадувати людям про те, що є  найголовніше". Для того потрібно – на його думку – використовувати засоби сучасної технології (телебачення, інтернет тощо), але найціннішим способом комунікації є завжди зустріч з людиною віч-на-віч. Ришард Цебуля[10] очікує від священнослужителів, щоб перш за все вони були душпастирями, вміли говорити людям про Бога, заохочували людей до приязні з Ісусом. Священики – на його думку – мають вести людей до Бога та допомагати вірним досягти спасіння. Все інше (Карітас, католицькі школи, церковні лікарні, медіа, будівництво) має бути доповненням священичого служіння. Ева Чачковска[11] очікує від священика любові Бога і людей та його глибокої віри. На її думку, ніщо так не притягує інших до Господа Бога, як зустріч зі щасливим священиком, який повинен приділяти дуже багато часу для свого духовного зростання. Журналістка очікує також добрих проповідей.

Це все, безперечно, відноситься і до нашої греко-католицької дійсності у Польщі. До того слід додати ще інші фактори, характерні тільки для нашого суспільства. В нас від священика багато чого залежить, інколи йому доводиться майже повністю розпоряджатися суспільно-духовним потенціялом нашої діаспори. Він має вплив на формування народної, мовної, культурної, обрядової та релігійної свідомості. Все це спричинює, що наш священик зобов’язаний відстоювати як еклезіальну, так і національну ідентичність[12].

На сьогодні нам необхідно усвідомити, що проповідування Божого Слова у сучасному світі — це основна місія священиків. Ніхто не може шукати собі виправдання в тому, що він не готується до проповіді через свої численні обов'язки. Не можна замінити відповідний рівень проповіді різними світськими заходами, будівництвом, прикрасою храму, соціальним служінням. На мою думку, також надійшов час відмінити цю погану тенденцію в нашій Церкві. Сьогодні парафіяни не обмежені лише своїм парохом, а мають можливість подорожування, беруть участь у прощах, слухають проповіді по радіо, в мережі інтернет. Це дає їм можливість порівнювати та оцінювати проповідь, яку чують в своїй парафії, з іншими.

Черговим елементом місійності священика є його комунікативність. Нерідко у поспіху або недбальстві читаються священиком молитви, фрагменти Святого Письма, а навіть проповіді й оголошення, є незрозумілими для слухачів. В таких обставинах присутні на богослуженні залишаються самі з собою і можуть почувати себе менше вартісними,  та можуть втратити доцільність участі у спільних молитвах, а вкінці відійти. Йдеться тут особливо про потреби старших людей та польськомовних осіб, зокрема дітей та молоді. Слід подбати про такі основні елементи місії проповідництва, як  дбайлива вимова, виразне і голосне читання та правильне використання мікрофонів. Окремою проблемою є рівень знання мови священика та вірних, тут слід пристосувати повідомлення до слухачів, дбаючи одночасно про потребу плекання рідної мови.

Учасники передсоборових зустрічей, окрім відповідного змісту та форми проповіді, очікують від священика "прикладу його місійної поведінки у щоденному житті". Йдеться про контакт з вірними, пошану та відкритість до інших. На їх думку, він "повинен часто перебувати серед вірних, знати їх проблеми і вміти послужити порадою". Проповідник Євангелія мусить бути правдивим свідком того, про що навчає. "Він сам мусить вірити в свою проповідь і жити так, як учить. Без того його наука не може приймитися, бо мусить виглядати на кпини і є яскравим фарисейством. І справедливо, замість переконувати людей, може їх до віри зражувати"[13].

  1. Миряни.

Cьогодні, коли кількість покликань до священства  та монашества в нас зменшується,  потрібно пригадати, що миряни, подібно як єпископи, священики та монашество, є покликані до місійної діяльності Церкви. Миряни, згідно з канонічним правом східної Церкви, — це вірні, які мають особливий мирянський характер, живуть у світі та беруть участь у місії Церкви (nop. ККСЦ кан. 399)."До виконування цієї місії їх уповноважують і зобов'язують тайни християнського втаємничення"[14]. "Нові ситуації, як церковні, так і суспільні, економічні, політичні та культурні, з особливою силою сьогодні вимагають активності віруючих. Пасивність, котра завжди була неприйнятною, у наш час стає ще більшою виною. Ніхто не може залишатися бездіяльним"[15].

Кожен мирянин повинен ділитися з іншими своєю вірою. Щоб бути добрим учителем віри, потрібно зростати у святості. "Сьогодні, як ніколи, необхідно, аби усі християни стали на шлях євангельського відновлення, щиро приймаючи апостольську спонуку «бути святими у своєму житті» (1 Пт 1,15)"[16]. Правдивим місіонером є той, хто бере свідому та активну участь у літургійному та сакраментальному житті Церкви. Свою місію починає він з найближчого оточення, зі своїх рідних. Потім ділиться з іншими скарбом віри "через особисту, сімейну і спільну молитву, дбаючи за справедливість, даруючи любов в усіх життєвих обставинах та допомагаючи братам, особливо меншим, бідним і тим, які страждають"[17]. Християнська сім'я є природною і основною школою віри. Завдяки місії, яку здійснюють у родинному колі батьки та бабусі і дідусі, діти вчаться перших молитов, переймають приклад християнського життя та здобувають перший досвід Церкви.

Сьогодні перед мирянами стоїть нелегкий виклик вистояти при християнських цінностях, вірі та моралі в несприятливих обставинах. Тема спасіння душі, вічного життя щоразу менше торкає серця наших вірних. Часто можна почути, що жити згідно з Євангелієм  неможливо або старомодно. Нема в нас покликань до монашества, зменшується число покликань до священства. Слід зазначити, що сьогодні найбільша небезпека втрати віри приходить не від зовнішніх переслідувань, але внаслідок нездатності  членів Церкви свідчити і передавати чесноту віри своїми словами та своїм стилем життя. "Вірні повинні плекати в собі та в інших пізнання і любов до місій, за них молитися, розвивати покликання та щедро підтримувати їх своїми засобами" (ККСЦ кан. 585, §4)

       Необхідно подбати про творення малих парафіяльних спільнот, завдяки яким можна формувати вірних. До цієї справи потрібно залучати молодих людей, які мають вплив в тій чи іншій галузі, і заохочувати їх,  щоб своїм прикладом спонукали до місійної діяльності інших. Згідно з ККСЦ миряни мають право засновувати товариства і керувати ними (пop. кан. 18; 573-583; 620), розвивати або підтримувати апостольську діяльність (пop. кан. 19), дбати про те, щоб Боже благовіщення все більше доходило до всіх людей усіх часів і всього світу (пop. кан. 14).

 

Висновки та пропозиції

  1. Створити в єпархіях місійно-пасторальні відділи (пор. ККСЦ кан. 585 §3)
  2. Приділити особливу увагу місійній формації семінаристів.
  3. Створити богословсько-пасторальний інститут.
  4. Заснувати інститут постійної формації духовенства (рівень проповідування Слова Божого).
  5. Створити програму розвитку УГКЦ в Польщі (нові структури, нові парафії).
  6. Призначити ефірний час, який виділяє нам TVP, на навчальні програми.
  7. Поглибити молитовне життя у парафіях, дбати про рівень літургійного співу.
  8. Створити інформаційні центри підтримки для громадян України.
  9. Плекати зв`язки з нашими емігрантами в Західній Європі.
  10.  Створити інтернет-платформи зв`язку  для наших емігрантів в Західній Європі.
  11.  Творити партнерства парафій з Польщі і України.
  12.  Виготовити та офіційно затвердити професійний польський переклад требника та літургікону.
  13.  Видати польський переклад Катехизму УГКЦ «Христос-наша Пасха».

 

 

 

 

 



[1]                      ІІ Ватиканський Собор. Декрет про апостолят мирян Apostolicamactuositatem, Декрет про місійну діяльність Церкви Adgentesdivinitus(далі ДМ); Павло VI. Післясинодальне апостольське повчання EvangeliiNuntiandi - про євангелізацію в сучасному світі (8 грудня 1975); Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptorismissio  (7 грудня 1990); Післясинодальне апостольське повчання Chrisifidelislaici (30 грудня 1988); Повідомлення Івана Павла II на День Місії:  Давайте відродимо  інтерес до місії,  для передачі іншим  світла і радості  віри - повідомлення для Всесвітнього  дня  Місії 2000 р; Споглядання Ісуса через ефективне  проголошення Євангелії - повідомлення для Всесвітнього Дня Місії 2001 р; Ми всі покликані будувати Царство Отця -  послання для Всесвітнього Дня Місії 1999 р; Багато ознак присутності Святого Духа в місіонерській діяльності  Церкви - повідомлення для Всесвітнього  Дня Місії 1998 р; Справа євангелізації благодатна  і є обов'язком цілої  Церкви - послання для Всесвітнього  Дня Місії 1997 р; Іван Павло II, Роздуми перед молитвою Ангел Господній: Місії завдання  Церкви (22 X 2000), Християн і місії (17 X 1999); Промови: Любов Отця змушує нас до місіонерської діяльності (14 V 1999) - до учасників генеральної асамблеї Папських  Місійних товариств; Розбудження в Церкві місіонерного духу (11 травня 2001) - до учасників пленарної асамблеї Папських  Місійних товариств; Франциск. Післясинодальне апостольське повчання Evangeliigaudium (24 листопада 2013).

[2]                      Блаженніший Святослав, Пастирський Лист Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом.

[3]                      Іван Павло ІІ, Redemptorismissio, 11.

[4]                      Там же, 23.

[5]                      ДМ, 35.

[6]                      Там же.

[7]                      Франциск, Evangeliigaudium, с. 24.

[8]               Див. Jaki ma być ksiądz?, „Przewodnik Katolicki”, 24(2009), c. 24-25.

 

[9]                      Bogdan Rymanowski (нар. 1967) – польський тележурналіст, випускник факультету права та адміністрації Ягеллонського університету в Кракові.

[10]                    Ryszard Cebula (нар. 1966) – польський теле- і радіожурналіст.

[11]                    Ewa K. Czaczkowska (нар. 1961) — ад’юнкт Інституту журналістики та медіаосвіти Університету кардинала Стефана Вишиньского

[12]                    Див. Я. Москалик, Як служити?, Календар Благовіста 2012, Гурово Ілавецьке 2012, с.126-127.

[13]            Андрей Шептицький, Хто винен?, Твори (морально-пасторальні) ч. ІІ, Рим 1983, с. 141.

[14]                    Іван Павло ІІ, Сhristifideles laici, 33.

[15]                    Там же, 3.

[16]                    Там же, 16.

[17]                    Там же.