Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

о.ліц. Ігор Головчак

Літургійне життя парафії.

Слава Ісусу Христу!

Преосвященний Владико, всечесні і преподобні отці, монахи і монахині, дорогі брати і сестри у Христі,

у своїй доповіді у світлі теми Єпархіального Собору «Парафія – місце живої зустрічі з Христом» хотів би подати кілька думок, які стосуються літургійного життя наших парафій. Очевидно цей коротенький виступ не охоплює всієї проблематики, але окремі питання я все ж таки хотів би підняти. Для мене особисто, як для священика, є важливими питання, які стосуються якості наших спільнот. Адже саме вони творять «парафію» як таку, яка має бути місцем зустрічі людини з Богом. На превеликий жаль мені видається, що в більшості випадків наші спільноти не є християнськими спільнотами і це виявляється на богослужіннях в парафії. Яка правдива причина приходу людей – парафіян до Храму, що чи хто є центром їхньої уваги, може особа священика, який вміє добре веселити і розважати. У розділі Літургія і Життя хотів би окремо застановитись над проблемою нездатності бачити зв’язки між літургією Церкви та різними вимірами особи і різними фактами її життя, що поглиблює демонічний дуалізм між Божим та людським, між перебування з Богом  і перебуванням з людьми. Особа, поділена між двома протилежними напрямками, впадає у внутрішню суперечність, яка призводить до нестерпного страждання і сум’яття.

 

Парафія як спільнота, в якій звершується спільна справа

Літургія (спільна справа, служіння) потребує середовища, в якому вона може звершуватись. Саме таким місцем є  парафіяльна спільнота.

Парафія (παροικία від грец. παρά «біля» й грец. οἶκος «дім») – церковно-адміністративна одиниця у церкві, що об'єднує вірян, яких обслуговують служителі одного храму.

Стрийська єпархія, як і більшість єпархій  є територіально структурованою (деканати, парафії). Це означає, що наші спільноти поділені за принципом територіальної приналежності. Отже, більшість вірних нашої Церкви розуміє свою приналежність до парафії за своїм місцем проживання. Щоправда, у таких містах, як Стрий, а часом і у великих приміських селах, багато людей вирішують, з різних причин, свою приналежність до певної спільноти незалежно від їх місця проживання, що в принципі є цілком можливо. Звідси усвідомлюємо, що існують різні види парафії. Територіальна парафія, в якій можуть бути кілька «філій» (літургійні каплиці засновані на території парафії з огляду на великі відстані до головного храму), та парафія особистостей. На сьогодні, кожна з цих видів часто містить у собі брак усвідомлення себе як частинки певної спільноти. Причому у випадку «парафії особистостей» ця проблема виражається у більшій формі. Так особа, яка проживає на території якоїсь парафії, а відвідує богослужіння іншої парафії, і якщо це робиться навмисне, бо там її ніхто не знає (моральний аспект), з невдоволення (брак покори), чи егоїзму, або зневаги до інших, творить особисту ізоляцію, яка переноситься у її щоденне життя. У випадку «територіальної парафії», бувають люди, що не бажають брати участь у загальній молитві парафіяльної спільноти, обираючи натомість або приватну молитву вдома, мотивуючи це тим, що з тих чи інших причин їм не потрібна молитва спільноти, або ж таки приходять на богослужіння, та лише аби віддати належне традиції. Бувають люди, що стоять в одному храмі, моляться разом, а поза храмом виявляють «кровну» неприязнь одне до одного. Такі або такого роду проблеми є поширені і свідчать про брак розуміння християнської спільноти, а ще більше створюють підстави для розвитку хвороби сучасності, яка характеризується споживацькою та спрямованою на задоволення власних інтересів культурою, -, а саме релігійного індивідуалізму. Причому спосіб його реалізації полягає не в перетворенні духовного виміру індивідів, а в перетворенні або експлуатації зовнішнього світу. Таке поводження варто засуджувати, тому що воно не відповідає духу родини і шкодить церковній єдності.

Дуже важливо, щоб парафіяни, зібрані на богослужіння, не були схожі на розділену родину, а були реально об’єднанні через участь у тій самій долі синівства Божого, яке отримали з причини приналежності до одного Тіла, (Христос - Глава, християни - члени)[1]. Окремим питанням є усвідомлення священика себе у системі цих координат. Чи є він частиною цієї окремої спільноти, особливо тоді коли він обслуговує дві, а то і більше парафій. Сьогодні формування такої свідомості має стати пріоритетним завданням душпастиря на парафії.

Основною причиною виникнення браку усвідомлення себе як частини спільноти є неправильне розуміння значення Святих Тайн у житті християнина, а зокрема, цілковите нерозуміння  Святої Тайни Хрещення. Адже дуже часто люди просять уділити їм ту чи іншу Тайну, не усвідомлюючи собі всієї відповідальності та її глибини, а що найгірше це знову в той чи інший спосіб пов’язано з традицією, модою, забобонами…

Якщо ж застановитися на Тайні Втаємничення – Хрещення, потрібно наголосити, що у цій Святій Тайні  кожна людина отримала у таїнственний спосіб можливість бути дитиною Божою, та не слід забувати, що це можливо тільки у Христі, який є Сином Божим і об'єднав всіх нас. «Ви, що в Христа хрестились у Христа зодягнулись». Що би це могло означати у щоденному житті християнина? Перш за все мусимо усвідомити собі, що бути хрещеним означає брати участь у хрещенні Ісуса Христа. «Чи ж можете Ви … христитись хрещенням, що Я ним хрещуся? … і хрещенням, що Я ним хрещуся, ви охреститеся» (Мк 10,38):

Хрещення на покаяння – перебувати в готовності перемінювати свій спосіб життя, свій погляд на оточуючий світ.

Просвітлення та ведення Святим Духом – віддати себе на провід Святого Духа, шукати та слухати Боже Слово у щоденному житті.

Принесення себе у жертву – вмирати для себе, щоб дати нове життя іншим

Однак коли у якийсь спосіб долучають людину до Церкви, але не приводять її до живого спілкування з Христом, то воно немає жодного сенсу.

Виходячи з вищесказаного, лише за умови бажання перемінити власне життя, під проводом Духа Святого зможемо створити спільноту християн, що потребуватимуть одне-одного аби послужити, бо тільки так зможемо принести власне життя і прагнення в жертву заради інших.

Літургія і життя.

Лише у поєднанні та взаємопроникненні Літургії з життям набуває сенсу одне і друге. Літургія Церкви немає іншої цілі як залучати людину до правдивого життя в Бозі, а повноцінне християнське життя неодмінно вливається в Літургію і проявляється у ній. Саме тому, що життя християнина у світі тісно переплетене з історією, культурою, суспільними і навіть політичними процесами, Церква не може зупинятися в новому осмисленні та свіжому оцінюванні своєї Літургії, продовжуючи і розвиваючи таким чином священне передання, продовжуючи прокладати місток між християнським життям у сучасному світі і християнським богослужінням у храмі.

Будь-яке літургійне богослужіння перш за все покликане до живої зустрічі з Христом, яка передбачає спілкування з Ним. Натомість зустріч, яка не приводить до спілкування, до діалогу не є плідною,  є мертвою, а за таких умов учасники такої зустрічі є лише спостерігачами. Молитва та участь в символічно – обрядових дійствах Церкви, у такий спосіб, є поганськими і відображають загальновідомі хвороби сьогодення, а саме традиціоналізм та формалізм. Тільки у правдивому спілкуванні людини з Богом відбувається пізнання Його та витворюється Образ Бога, який формує розуміння про себе самого (хто я?, яка мета мого життя?). Пізнання Бога збільшує довіру до Нього. Саме у ній людина може віддати себе і своє життя цілковито у руки Всевишньому.

«Літургійне богослужіння є не лише запрошенням Бога до спілкування з Ним і уможливлення цього спілкування через символи наших літургійних обрядів та текстів, але чимось набагато глибшим і таїнственним — запрошенням до участі у вічному і всеохоплюючому житті Пресвятої Тройці у щоденному житті людини»[2]. Треба остерігатися поділу нашого життя, немов глухою стіною, на дві половини: з одного боку - благочестиві вправи, під час яких ми намагаємося не думати про свої звичайні заняття, про життєві турботи і про ті питання, що у зв'язку з цим можуть виникати перед нашою совістю; з іншого боку - сімейне життя і праця... куди Євангеліє і церковна мораль не допускаються. Бути християнином можна тільки усім своїм  життям чи узагалі не можна бути таким. Життя Християнина є прямим відображенням Літургії. Адже у повсякденному житті ми відкриваємо свій слух на Його Слово, визнаємо свою віру та приносимо жертву життя, яка складається з маленьких частинок, немов хліб з багатьох зернин, що пізніше буде перемінений. На  Літургію кожен з нас повинен приносити усе своє життя, щоб воно усе перейнялося Христом, піднялося б, преобразилося і стало Божим.

Саме таку свідомість вимагає сьогоднішній час, щоб оминути роздвоєнь між Літургією та щоденним життям. Особливо цей наголос потрібно робити дітям. Виховувати їх у постійному стосунку з Богом.

А зараз пропоную вашій увазі застановитися над кількома проблемами, котрі на мою думку, теж є причинами такого явного поділу вірних наших парафіяльних спільнот на тих хто є на Богослужіння лише завдяки тяглості традиції, та на щастя, й тих, хто вже Христа зустрів, і хто міг би бути гарним прикладом для своїх ближніх.

Отже:

 Богослужіння як спілкування

Церковне богослужіння – це зустріч і спілкування людини з Богом. По тому, як відбувається богослужіння можна сказати наскільки конкретна церковна спільнота цінує і готується до цієї зустрічі з Богом. Зустріч з Богом є завжди святом, а свято вимагає чималих зусиль з приготування.

Наші богослужіння, є підсумком великого Церковного досвіду богоспілкування. Вони є цінним скарбом Церкви і серцевиною того, що ми називаємо Святим Переданням.

Візантійське богослужіння є надзвичайно глибокими, красивими, але й доволі складними і вимогливими. Наші богослужіння вимагають:

  • Належно облаштованого храму
  • Доброго знання богослужбового уставу
  • Ретельного приготування до кожного богослужіння
  • Добре вишколеного крилосного хору або принаймі, доброго провідника співу (дяка)

Храм

Храм Божий є не просто місцем молитви, місцем де збирається народ для молитви. Чин посвячення храму свідчить про те, що храм у візантійській традиції має сакраментальне значення – він таїнственно являє новий світ, у якому воцарився Господь, новий світ, де небо і земля є обєднані в одне нероздільне ціле, де ангели живуть з людьми і неустанно словословлять Бога.

На практиці:

Необхідно дбати, щоб храм, його зовнішній вигляд, внутрішня утвар і облаштування максимально виражали отой «новий» світ, якого чекаємо і якого вже маємо передсмак. Храм має бути чистий, задбаний, ікони мають бути високої мистецької вартості, тканини, предмети інтерєру (мистецьке дерево, якісні килими, посуд, ризи ітд) мають відображати красу і величність царства Христового. Поведінка у храмі теж має бути належною, тобто виражати свідомість присутності Бога і святих у храмі (пошана до ікон, благоговійна постава перед святощами, обмежений вступ до святилища ітд).

Священик

Священик – окрім інших своїх обов’язків має сакраментальну функцію у літургії – являє Христа і нову людину у Царстві Божому. А тому, його поведінка в часі богослужінь є дуже важливою. Священик має своїми жестами, мовою, характером «являти» новий світ.

На практиці:

  • Звершувати богослужіння без поспіху, співати велично, «царственно». Спокійний, урочистий спів передає вірним сигнал важливості того, що відбувається у храмі, а поспішний і нерозбірливий – відвертає увагу і створює враження неважливості того, про що йдеться.
  • Глибоке зосередження на священнодійстві. Молитва священика, її глибина поширюється на всіх молільників у храмі. Якщо священик не уважний і хаотично звершує богослужбові чини, цей настрій передається вірним у храмі і відтак, руйнується молитовний настрій.
  • Проповідь – надзвичайно важливий момент Літургії – священик виявляє апостольську місію Церкви проповідувати Євангеліє. А тому, проповідь має бути належно підготовлена і виголошена.

Участь вірних

Усі Богослужіння і Божественну Літургію звершує не сам священник, а священик з народом. Треба пояснювати народу, що всі вірні є «царським священством» і беруть безпосередню участь у священнодіянні, яке очолює священик. Також, існує очевидна необхідність активного залучення вірних до богослужінь.

На практиці:

  • Доступність богослужбових текстів для усіх. Варто мати у наявності молитовники, молитвослови, або робити роздруківки змінних частин для окремих урочистих богослужінь. Активність народу, який має на руках тексти є вищою, ніж без них.
  • 1
  •  
  • Створити можливість якнайбільшому числу вірним брати участь у хорах
  • Задіяти і зацікавити дітей до участі у богослужіннях (вівтарна дружина, дитячий хор і т.д.)
  • Уділити нижчі свячення старшим аколітам (свічконосцям), щоб не залишали свого служіння

Богослужіння Часослова

Літургійна традиція і богослужбовий устав нашої Церкви вимагає щоб відбувалися богослужіння добового кола (Утреня, Часи, Вечірня, Повечір’я) або принаймі деякі з них. Ці богослужіння є найкращим приготуванням народу до Божественної Літургії. Богослужіння Часослова часто ігнорується на багатьох парафіях з огляду на те, що люди не знають цих богослужінь, не вміють їх молитися та з огляду на складність виконання. Священики повинні відроджувати зацікавлення до цих богослужінь, заохочувати вірних братии у них активну участь.

Літургійні катехези

Оскільки наші богослужіння є доволі складними є необхідно «втаємничувати» народ у розуміння чинів та змісту богослужбових текстів. Важливо, щоб священник пояснював богослужіння в часі проповідей чи окремих катехиз.

Педагогічність богослужінь

Богослужіння, якщо воно належно звершується, покликане бути могутнім педагогічним, катехизаціним і містагогійним засобом. Уважно, правильно і з любов’ю виконані богослужіння є дуже потужною проповіддю.

Церковне богослужіння - сильний педагогічний засіб втаємничення людини у глибини молитовного життя церкви.



[1] «Образ тіла, однак, не означає, що віруюча людина є просто частинкою якогось безособового цілого, звичайним елементом якогось великого механізму; цей образ радше підкреслює життєву єдність Христа з віруючими, як рівно ж усіх віруючих між собою (пор. Рим. 12,4-5). Християни є чимсь «одним» (пор. Гал. 3,28), не втрачаючи при цьому своєї власної індивідуальності; у служінні іншим кожен знаходить у повній мірі своє власне буття». Світло віри, апостольське повчання,

[2] Літургійне життя на парафіїї, вл. Бенедикт