Пошук по сайту

Постанови Єпархіальних Соборів

Увага

Ви маєте змогу подати свої пропозиції на Патріарший Собор 2015 року на тему:

"Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом"

для цього необхідно надіслати листа за адресою: sobor2015@ukr.net

Літургійний досвід підпілля, як момент оживлення парафії.

Саме в парафії кожен з нас зустрічається з Христом. В різний спосіб і через різні знаки, обряди, Слово Боже та Таїнства. Але особливо тісна зустріч, так би сказати, віч-навіч, відбувається у Св. Літургії.

Читаємо у Діяннях Апостольських, що перші християни від початків зародження Церкви «постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба (Свята Євхаристія) й молитвах». (Ді. 2. 42). В іншому місці уточнюється це слово постійно на «щодня в храмі й по домах не переставали навчати й звіщати Христа Ісуса» (Ді. 5. 42).

Відтоді християни намагалися за будь що якомога частіше, а по спромозі і щодня єднатися з Ісусом, пам’ятаючи Його слова, що хто їсть Його Тіло і п’є Його Кров, той житиме життям вічним і сподобиться воскресіння останнього дня. І хто споживатиме Тіла і Крові, перебуватиме у Христі і з Христом (Ів. 6. 54-56).

Історія знає період катакомбного життя Церкви протягом перших трьох століть, впродовж якого жорстоко переслідували визнавців Христа. Але одночасно це і період святих, які своєю кров’ю дали поштовх до розвитку християнства та повстання нових християн за словами Тертуліяна, церковного письменника ІІІ ст. Це також період здійснювання Євхаристії в складних умовах переслідування. Звісно, говорити про форму Літургії як такої, яку ми маємо сьогодні годі говорити.

Пізніше, починаючи з IV ст., коли Церква отримала свободу та набрала статус легальної, продовжується розвиток та формування Літургії, який завершується в основному у ІХ-Х стт. Протягом всього періоду християнства чи то в часах переслідування чи в період свободи, Церква гуртує своїх вірних у Літургії та кормить їх Божественною Кров’ю та Тілом самого Господа нашого Ісуса Христа. Можна спостерегти цікавий факт - саме під час переслідування Церкви її вірні намагаються як найчастіше бути близько Христа, а це можливо здійснити через єднання з ним у Св. Євхаристії.

Цього року ми відзначаємо 25 років виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. За цей проміжок часу відбулося багато різних Синодів, Соборів, видано різних Декретів та постанов в цілях розвитку нашої Церкви та скріплення її структури та духовості.

В цей рік особливий наголос зроблено на «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

Маємо можливість зробити підсумок якою Церква є сьогодні впродовж 25 років свого вільного існування. За цей період виросло нове зріле покоління. Маємо зробити певні висновки. Що доброго є зроблено, що досягнуто, а думаю що є багато чого. В той же час, потрібно і виявити негативні моменти, помилки, яких ми допустилися. А їх є теж чимало.

 «Місцем, де найчастіше зароджується, зростає і дозріває святість християнина, є парафія», зазначується в Пастирському листі Блаженнішого Святослава, яке і є основним документом сьогоднішнього нашого Митрополичого Собору. Однак попри все те і сьогодні важливе місце для оживлення парафії займає Слово Боже і Свята Літургія.

«Боже Слово є основою християнського життя, а його джерелом і водночас вершиною – Пресвята Євхаристія. Зібрана на Божественній Літургії парафіяльна громада єднається зі своїм невидимим Головою – Христом, і з усіма святими й ангелами, творячи в такий спосіб таїнственне єднання неба й землі, дочасності й вічності. Служба Божа, яку законно поставлений священик служить у єдності та від імені свого єпископа, є також часом будування Церкви – Тіла Христового, Головою якого є сам Господь. Немає ціннішого моменту в нашому земному житті, як Служба Божа. Тому свята неділя, день Господній, має бути в пошані кожного християнина, а участь у Святій Літургії повинна вважатися не обов’язком, що його мусимо виконати з наказу Церкви, натомість прийняттям дару від самого нашого Господа, який прагне зустрітися з нами, щоб наповнити нас своєю благодаттю і любов’ю… Члени живої парафії беруть живу участь у Святих Таїнствах, регулярно, по змозі навіть щодня, збираються на Богослужіння, щоб прославити Небесного Отця, щоби часто сповідатися і приймати Святе Причастя». Говориться в цьому посланні.

Для того, щоб оживити прагнення єднання з Євхаристійним Ісусом, хотів би пригадати період переслідуваної УГКЦ в ХХ ст. Це час нових свідчень цілому світу, геройської самопосвяти та жертви. В час гонінь, коли церкви були закриті, а духовенство та вірні позбавленні легально задовільняти свої духовні прагнення, в умовах катакомб та секретності, конспірації, Церква духовно жила, розвивалася, з’являлися нові єпископи, священики, монахи, монахині, велике число вірних, особливо молоді, які з самовідданістю та ревністю ісповідували Христа. І все це завдяки Євхаристії, бо казав Ісус, що без Мене нічого не зможете зробити. (              ).

Є дуже багато досліджень, зібрано багато архівних та документальних матеріалів, взято інтерв’ю з живими свідками пережитого періоду, яких уже більшість сьогодні немає, відійшли до неба по нагороду з висоти (        ), але багато з них ще і сьогодні є посеред нас і своїм життям є найяскравішим ісповідництвом віри, також є записано та збережено для наступних поколінь велике число споминів того періоду, а особливо пережитих Літургій та в яких умовах вона відправлялась.

 Хотів би подати свідчення отця Петра Ґаладзи із Інституту Андрія Шептицького в Онтаріо (Канада), про його враження від відео Літургії, котру відправляв архиєпископ і митрополит Володимир Стернюк:

«Мені здавалося, що вперше в моєму житті я бачив правдиву Божественну Літургію. Звичайно, що з огляду на історію та доктрину, це звучить цілковито абсурдно, але це відчуття мене не покидало, і я почав розуміти чому. Це було тому що, досі я не бачив ні одної Літургії, за яку могли справді арештувати. Не бачив ні одної Літургії, яка так тісно і нерозривно була пов’язана із життям. І коли звучало «Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все» хтось із присутніх міг його перервати і попросити доставити не ще одну частичку, але його власне життя на дискос приношення»[1].

Аналізуючи способи відправлювання Св. Літургії, хочу розділити на три частини:

1.- в умовах так званої свободи, тобто в хатах, квартирах, в лісах, у відпустових святих місцях (напр. Зарваниця), на хуторах, на цвинтарях, та найрізноманітніших місцях.

2.- в умовах ув’язнення; в камерах, тюрмах, на засланнях, лагерях, в ГУЛАГах…

3.- в Казахстані та на поселеннях.

Отож, щодо першої категорії, священик шукав способів відправляти Літургію для вірних та шукав нових, якщо так можна сказати, парафіян. Це було не просто і досить ризиковано. Бо слідкували і за священиком і за хатою, якщо вона вже десь засвітилася. Також було багато людей, які здавали, доносили у відповідні органи. Такі були присутні на Службі чи при інших Священодіянь, як Хрещення, Вінчання… А потім доносили. Коли при облаві заставали на горячому, то  священика могли ув’язнити, засудити, побити, оштрафувати, відібрати (конфіскувати) церковні речі, які були при ньому знайдені, а також господарів дому могли оштрафувати (переважно на 50 крб) чи якісь інші покарання могли здійснити.

Ось фрагмент однієї історії про яку досліджував о. Ігор Плевський з Кишинева, який навчався в Ужгородській Богословській Академії і написав про о. Івана Романа, який підпільно служив для вірних в Закарпатті:

«…люди запросили (священиків: о. Івана Маргітича, пізнішого єпископа, о. Івана Ченгері, о. Петра Ороса та о. Івана Романа) в с. Онок вінчати одну пару і сповідати людину, що лежить на смертному одрі. Священики пішли — всі четверо. Там, в с. Онок, до них прийшла одна жіночка, яка просила їх іти вінчати молодят в с. Боржавське. Священики поділилися, бо це була субота, а в неділю треба було служити Службу Божу. Отець Іван Роман разом з о.Іваном Маргітичем пішли вінчати в с. Боржавське. Коли о. Маргітич пішов в іншу  кімнату сповідати молодят, а о. Іван готувався розпочати проскомидію, до хати  зайшли чужі люди. Це були співробітники КДБ і міліція. Почалась велика метушня, мати нареченої почала кричати, плакати, питати, хто ці люди, що їм потрібно у неї в хаті, навіщо вони прийшли, хай ідуть геть. Під час цієї метушні о. Маргітич сховався під ліжко, яке в селі застелюють низько, аж до самої землі З усіх присутніх тільки один жених добре розумів, що відбувається, бо саме він зрадив служителів Бога, адже будучи підкуплений властями, зорганізував це провокаторство. Отець Іван використав момент метушні, аби вистрибнути через вікно на двір. Але незвані гості скоро вийшли за ним, наздогнали його повалили на землю і били чоботами, та ще щоб отець не зміг кричати, насипали йому в рот глину, а потім затягнули до хати. Тепер кадебістам  треба було знайти о. Маргітича. Шукали довго, але все ж таки знайшли. Схопивши їх вночі, співпрацівники КДБ та міліціонери повезли їх відразу на допити. Першими були питання: «Чому не хочете підписуватися на православ’я? Підписуйтесь!» А на другий день їх доставили в обласне управління КДБ, де сам начальник намагався всіма підступними засобами намовити о. Івана перейти на православ’я. Він обіцяв і спокійне, влаштоване життя, також до цього автомобіль і обрати парохію на вибір. Але відповідь була тверда: «Ні!».

В хаті правилася Літургія потихо, щоб не чули сусіди та щоб не привертати уваги, бо допитливі сусіди також часто дзвонили на міліцію, якщо щось підозрювали. Пригадую, я як молодий студент підпільної семінарії одного разу був на одній хаті на Службі Божій в іншій кімнаті і слухав Службу через привідкриті двері. Це було в цілях конспірації. Бо серед людей, які були на Службі були не певні люди. Потім, коли вже всі розійшлися, то о. Василь Семенюк запричащав Св. Тайнами.

О. Антон Мишко також подає свої спомини:

«Відправи відбувалися у різний час, при зачинених вікнах. Службу Божу відправляли напівшепотом, читано. Були відповідні т. зв. паролі, щоб запросити вірних на Службу. Наприклад: «Прийдіть до нас, я привіз вам із села передачу (курку, яйця, тощо…)». Інший пароль: «Прийдіть до нас допомогти пересунути меблі, бо робимо вдома побілку». По цих паролях вірні знали, що буде служитися Свята Літургія… Священик відправляв тільки в епітрахилі. Епітрахиль ретельно і таємно зберігався вдома. Замість чаші використовували стакани, замість дискоса тарілочка, замість воздуха хустинка, антимінса не було, був на столику (який накритий білим полотном) тільки хрест і дві свічки... Що цікаво, на площадці, де я жив, мешкали у двох квартирах по сусідству два кагебісти. Ми просили, щоб ті, хто приходив на відправу не дзвонили у дзвінок квартири, але стукали. Все ж неодин забував про це і дзвонили у двері, що і викликало одного разу підозру у сусідки, жінки кагебіста. Вона спитала, що це у вас таке було, що стільки людей до вас ішло, на що задля конспірації приходилось деколи прикинутись немудрим. Я сказав, що вони приходили на день народження до нашої собачки. І що цікаво, вона повірила, і навіть сказала, що на другий раз запрошуйте і нас».

Як відбувалися відправи по селах та хуторах, особливо де громади були справді як живі парафії у ті складні часи.

Зі споминів о. Василя Семенюка  - нинішнього Архієпископа та Митрополита Тернопільсько-Зборівського:

-«До Терновиці ми приїжджали, зберігаючи сувору конспірацію. Про приїзд священика у селі знали лише кілька довірених людей. Автобусом добиралися до Чорнолісця або Кривотул, а звідти - пішки в Терновицю. Десь аж о 10-ій годині вечора село дізнавалося про те, що приїхав священик відправити Святу Літургію. На кожній вулиці був свій організатор, який від хати до хати передавав цю звістку. Відтак у церкві, яку радянська влада офіційно вважала недіючою, відправлялася Служба Божа. У той час під храмом завжди виставляли варту з двох осіб. Вона стежила, аби зненацька на село не впала кадебістська облава. У Терновицю я приїжджав разом з отцем Іваном Бойком. Один з нас служив Службу Божу, а другий – сповідав людей.

Шкода, та влада довідалася, що начебто закрита церква насправді діє як таємний католицький храм. Відтак десь у 1982-1983 роках терновицьку церкву знищили. Відтоді ми мусіли служити у людських хатах, та оскільки усі терновчани (а це десь зі 140 обійсть) в жодній хаті не поміщалися, доводилося служити по дві – три Літургії. До речі, коли до Терновиці приїжджав владика Павло Василик, то відважно відправляв Літургію навіть удень…До Святого Причастя завжди приступали 100-120 осіб. Уміли сповідатися, не затримували священика, бо ж усі розуміли, що час дорогий. Дуже гарно у цьому селі співав хор. Люди цінували мистецтво церковного співу і навіть найняли диригента, який тримав рівень підпільного церковного хору на досить високому рівні» .

-«Оскільки всі без винятку жителі Слобудчини (хутір з 15 дворів, що неподалік Обертина на Івано-Франківщині) були католиками, тут можна було відправляти Літургії серед білого дня, не боячись облави. День перед тим, як я мав прибути на хутір, церковні організатори розносили цю вістку по всій околиці серед довірених людей. Відтак на богослужіння в Слобудчину приходили вірні з Коломиї, Ланчина, Обертина, Чортівця, Жукова, Яківців і гірського Космача.

На Великдень 1982 року в Слобудчині мене ледь не заарештували. У хаті, де мала відбутися Літургія, кадебісти влаштували засідку і чекали мого приходу. Тим часом ми із сестрою Марією Мартиняк (ЧСВВ) ішли до хутора чотири кілометри пішки – кукурудзяними ланами. Та людям із хутора вдалося нас перестріти і попередити про небезпеку. Ми повернулися назад. Після того випадку там півроку не було католицького священика.

Дуже урочисто на Слобудчині відбувалися свята Пресвятої Євхаристії. Наче у старі часи, коли Церква була ще вільною, під відкритим небом ставилися чотири престоли, а малі діти, які йшли попереду процесії, посипали дорогу пелюстками квітів» .

-«Один випадок, що стався на Перемишлянщині, запам’ятався мені особливо. Напередодні свята Пресвятої Євхаристії ми добиралися лісами до одного села, де мала відбутися Літургія. Та сталося так, що заблукали і всю ніч кружляли лісом. До потрібного села прийшли аж під ранок. Нагородою за нічну пригоду були урочисті Літургії з обходами навколо храмів, чотирма престолами і посипанням пелюстками квітів аж у трьох сусідніх селах. Відправи відбувалися відкрито, наче при свободі Церкви. Річ у тім, що там при владі були свої люди, котрі пильнували, аби не трапилося якихось несподіванок».

-«Особливі спомини у мене залишились і про село Дусанів, що на межі Львівської та Івано-Франківської областей. Тамтешні люди не знали, звідки я приїжджаю, думали, що зі Львова. Стара сільська дерев’яна церковця на горбочку, дуже мальовничий краєвид. Село славилося хором. Там дуже гарно і злагоджено співали…

Одного разу я приїхав у Дусанів відправити Святу Літургію на самий Йордан. Стояв 20-градусний мороз. Втомлений, я ліг у хаті одних людей трохи відпочити, а вже о другій ночі прийшов до церкви відправляти Літургію. Та зайти до храму через головні двері мені не вдалося: так багато прийшло на відправу людей. Зайшов через захристію і побачив усе село, яке ледве вмістилося у храмі. Святкова Служба була надзвичайною. Надворі мерехтіли зорі, у церкві – свічки, хор співав, наче ангели в небі. Та в той момент, коли на «Алилуя» я почав кадити, почув – у церкві якийсь незрозумілий шум. Виходжу з кадилом із Царських воріт і просто в дверях церкви бачу капітана міліції. Поряд із ним – чоловік середніх літ в окулярах, якийсь чиновник. Уже пізніше я дізнався, що то був голова райвиконкому. За їхніми спинами стояли п’ятеро кадебістів. Тим двом першим вдалося трохи протиснутися до церкви, бо спочатку люди подумали, що то хтось місцевий. Та коли до них пригледілися, стиснули так, що ті не могли просунутися вперед ані на крок. Оскільки то був лише початок Літургії, її можна було перервати. Сестра Марія Мартиняк (ЧСВВ), яка супроводжувала мене тієї ночі, швиденько зібрала усі наші речі, а я дав знак, аби в церкві погасили світло. В одну мить я переодягнувся, сестра накинула мені голову хустину, і ми почали тихенько пробиратися поміж людей до виходу. В церкві була темрява і люди дозволили собі вигукувати: «Не дамо нашого священика! Помремо, але не віддамо! Боронімося!» Тим часом парафіяни непомітно пропускали мене до дверей. А коли я опинився майже біля виходу, з церкви мене буквально винесла велика група – приблизно із 50 людей. Кадебісти не сподівалися, що священик буде буквально у перших рядах, і мені вдалося втекти. Церковні активісти відпровадили мене до хати на краю села. Звідти я спостерігав за храмом на горбочку. Там світилося і на всю околицю линули прекрасні різдвяні коляди. Такого щирого зворушливого співу я ніде більше не чув, бо то співали людські серця. Мої парафіяни стояли у церкві і плакали над нещасною долею України. Згодом мені розповіли, що ту воду, яку дусанівці принесли до храму і яку їм так і не вдалося освятити, вони просто на морозі повиливали на кадебістів. Після тієї ночі в районі перевіряли усі автобуси, які їхали до Львова. Влада полювала на католицького священика. Ті «мисливці» не здогадувалися, що підпільний священик ще затемна через засніжені горби й ліси пішки перейшов до Івано-Франківської області, а відтак подався у свої рідні Карпати. Через місяць я приїхав у Львів до митрополита Стернюка. Побачивши мене, він усміхався: «Ну, що ж, розкажіть, як то ви в хустині з церкви тікали» .

 

-«Неподалік Перемишлян лежить село Ладанці. Звідти в мене незабутні спомини, пов’язані зі святкуванням у підпіллі Великодня.

Велика Субота 1980-го. Автобусом «Яремче-Львів» я приїхав до Перемишлян. Там мене уже чекали сестра Василія із семінаристом підпільної семінарії (зараз він ігумен, отець Микола, ЧНІ). До села добиралися підводою. Дорога була грунтова, і він раз у раз стряг у глибокому болоті. Нарешті ми прибились у Ладанці, я повечеряв, приліг відпочити. Рівно о півночі у церкві, що стоїть на високому горбі посеред села, почалося Великоднє богослужіння: Надгробне, Воскресна Утреня, Служба Божа. Під час Утрені співав дяк, а я сповідав людей. Церква була переповнена, прийшло дуже багато молоді, і моя душа раділа. Підійшла пора освячувати паски. Старший брат запитує: «Будете святити в храмі чи робимо навколо нього обхід?». Я на хвилю замислився: якщо люди вийдуть із пасками та запаленими свічками з церкви, це побачить вся околиця. Та окрилений відправою, зважився на те, аби надати святу ще більшої урочистості. Тієї миті готовий був навіть до тюрми сісти, аби тільки парафіяни змогли на Великдень відчути себе трохи вільнішими. Відтак, співаючи, із процесією ми вийшли з храму. Під кінець Літургії я виголосив зворушливу проповідь. Був у великому духовному піднесенні, і сам Дух Святий промовляв моїми вустами. Мабуть, якби хтось попросив мене зараз повторити ту натхненну науку, я би не зумів. Люди, яким святив паски, просили, аби щедро кропив їх водою. І я не шкодував ні води, ні лагідного слова. Згодом мені розповідали, що одну дівчину, добряче скроплену, вдома запитали, чи вона часом не впала в річку. Завершилася та надзвичайна урочистість у Ладанцях десь о четвертій годині ранку… А через тиждень, на Провідну неділю, знову був у Ладанцях. Сільські вістуни (так називали тих, хто скликав на Службу Божу) розбіглися кожен по своїй вулиці і повідомили людей, що приїхав той священик, котрий правив на Великдень. До церкви знову прийшло все село. Того дня від старшого брата я дізнався, що у ніч на Пасху на мене була влаштована засідка. З Перемишлян приїхали троє уповноважених, які мали завдання впіймати підпільного священика. Зупинилися вони в хаті сільського активіста, дружина якого працювала медсестрою. Ця сім’я «почастувала» уповноважених стравами зі снодійним – і ті проспали всю ніч».

-В 1975 році о. Василь Семенюк, який недавно був висвячений (23 грудня 1974 року митрополитом Володимиром Стернюком), поїхав до Росії у м. Горькій (нині Нижній Новгород), щоб відвідати молодого юнака Івана Репелу (нині священик в Івано-Франківську), який відбував там військову службу. Іван мав намір стати підпільним католицьким священиком, тому о. Василь хотів підтримати це бажання і вирушив так далеко в Росію. Виконуючи свої військові обов’язки, Іван мав дві години вільних для проведення духовної бесіди з о. Василем. Вони сиділи в центрі міста на площі на лавочці і при тій духовній розмові о. Семенюк відслужив Св. Літургію. Все літургічне начиння знаходилось в сумці. І ось двоє сидячих на лавочці – один в цивільному – другий у військовій формі не викликали ніяких підозр. Протягом 30 хв. відслужилась Св. Літургія .

-Відзначення 1000-ліття Володимирового Хрещення в Києві підпільними греко-католицькими священиками, семінаристами та вірними:

         28 липня 1988 року у складі: о. Василь Семенюк, о. Микола Волосянко ЧНІ, молоді священики: о. Павло (Василь) Репела, о. Петро (Роман) Шафран; декілька семінаристів (серед яких- Андрій (Іван) Говера), також декілька активних підпільних мирян і декілька молодих осіб – загалом біля 18 людей; прибули до Києва, щоб вшанувати 1000-ліття Хрещення України.

         1.- На території Києво-Печерської Лаври в долині де сади, на мурах була відслужена Св. Літургія. На мурах поставили дипломат з усім начинням літургійним (очевидно все портативне і зручне для таких відправ). Священики стояли біля дипломату і відправляли, ми всі решта стояли навколо. На мури виставили також хліб, бутилку води, ковбасу і ще щось з провіанту. Виглядало так-ніби туристи зупинились перекусити. Це все було для конспірації. Перед тим, як мала початись Св. Літургія деякі люди проходили тією стежкою, де ми були. Ми вичекали момент, коли нікого з прохожих не було і розпочали Богослужіння. На протязі відправи ніхто з людей не йшов тією стежкою. Як тільки закінчилася Служба Божа люди почали ходити. Звісно ніхто зі священиків не вдягав священичої одежі.

         2.- Пізніше сіли на корабель Київ-Канів, щоб добратися і відвідати пам’ятник Тараса Шевченка. Підчас плавби о.Василь Семенюк та о. Микола Волосянко відслужили сидячи Св. Літургію. Для цього ми всі зайняли два перших ряди і сиділи поруч, щоб могти приймати участь у священнодійстві і все чути. Звісно відправа йшла потихо, щоб не привернути увагу.

         3.- Біля пам’ятника св.. Володимира відслужили молебень до Святого без священичих риз .

У тюрмах:

Як згадує о. Антон Мишко: «підпільний греко-католицький священник отець Володимир Теленко  (який був засуджений на 10-ть років у Сибіру) розказував, що в тюрмі відправляв Службу Божу. За чашу використовував скорлупу яйця, за дискос – окуляри, частички сам ліпив із хліба, а вино видушував із родзинок, і так служив. Одного разу узбек, який сидів у камері разом з отцем, бачивши як отець на цьому відправляє, попросив свою жінку, щоб та спекла хліб і туди положила срібне горнятко, блюдечко і ложечку. Що вона і зробила та принесла передачу, і сказала, щоб нікому цей хліб відразу не давати, але, щоб отець перший його розрізав. Так отець у цих посудинках служив у тюрмі Службу, і навіть після виходу з тюрми, а був ще час підпілля, продовжував служити із цієї посуди Літургію. Ця реліквія дісталася мені у спадщину».

         Є чимало споминів, щодо Літургії в тюрмах. Митрополит Йосиф Сліпий, о. Богдан Геврич з Остап’є, що недалеко Скалата, служили на окулярах, вл. Величковський у шахті використовував під літургічне начиння консервну банку, за дискос нераз був листок паперу, за ілитони, рушнички використовували внучі…

Щодо третьої групи хочу віднести служіння в Казахстані. Мені довелося бути двічі в Казахстані і дещо розпитувати тих людей, які ще пам’ятають ті події. В тому краї наші священики себе відчували дещо свобідніше. Це були або ті священики, які там же ж відбули покарання і або не мали права повертатися в Україну, або добровільно з обов’язку душпастирського не хотіли залишати вірних без духовного проводу. Дехто  правив в костелах, які там діяли легально. При цьому вдягали або східні ризи або часто латинські, щоб їх не тягали. Відправляли часто і по домах. Цікаву річ я там довідався. Коли наші люди жили ще в землянках, то всі вірні хотіли, щоб саме в нього була відправа і кликали тоді інших людей, але коли з часом дехто ставав заможнішим, і мав вже якусь хату, а в хаті коври стелили на підлогу, то вже не так радо кликали священика до себе, щоб люди не затоптали коври, а радше чекали, щоб хтось інший закликав до себе священика.

Але і там не завжди і не всюди було можливо вільно відправляти Богослуження. Часто і там священиків викликали та забороняли відправи.

В цій доповіді не можливо представити всі випадки здійснення Св. Літургії в умовах підпілля. На цю тему якраз сьогодні вийшла книга-збірка під моєю редакцією під назвою «Літургія підпільної Церкви» з відеодиском, в якій подано ряд цікавих споминів, інтерв’ю, статей, фотографій. Покищо це декілька екземплярів. Книга в друці і в короткому часі, сподіваюсь за два-три тижні, буде доступна для бажаючих.

Нехай досвід підпільної Церкви та Її ревність в пошануванні Св. Літургії, Євхаристії оживить сьогодні кожного з нас, наші парафії, щоб ми були живою Церквою ХХІ ст.

 

 

         О. Іван Говера, докторант Папського Східного Інституту в Римі.

         Велика Березовиця, 11.10.2014 р. Б.



[1] GALADZA, P.,«Liturgy and Life: The Appropriation of the 'Personalization of Cult' in East-Slavic Orthodox Liturgiology 1869-1996», Studia Liturgica 28 (1988), 210-231.