Владика Йосафат Мощич

Місійність парафії

Вступ

«Котра зараз є година?» - саме таке символічне питання, ставить місіонер на початку зустрічі і роблячи невеличку паузу (в часі якою дехто може назвати реальний об’єктивний час), продовжує думку – «Тепер є година місійності». Отож, будемо говорити з вами про місійність. Найперше запитаємо себе: чому наше життя на парафії має бути місійним? Чи дійсно всі миряни покликані брати активну участь житті парафіяльної спільноти? З чого випливає така наша постава і завдання?

Напевно такі думки неодноразово турбували кожного з нас, особливо коли потрібно взятися до певних обов’язків при нашій парафії чи навіть у нашій родині. Очевидно,  нам ніколи не буде бракувати спокус, щоб залишити все це навіть не розпочавши справи (оскільки думаємо, що і так нічого не вийде, не має сенсу бо ми нічого не змінимо, ми вже колись пробували і нічого не вийшло). Однак, ми стикаємось з реальністю нашого прямого обов’язку і задаємось питанням: чи,  будучи мирянами, маємо право розповідати іншим про Ісуса Христа – про Його смерть і воскресіння для нашого спасіння; чи ми можемо і взагалі чи потрібно з кимось ділитися досвідом своєї віри, як ми живемо нашою вірою на щодень, адже секуляризований світ намагається нас обманути, переконуючи, що то є приватна справа кожної особи, щоб часом не образити нікого і не порушити його фальшивого спокою. Власне, з таким підходом до справи складається враження і витворюється псевдокультура - що немає потреби комусь розповідати і тим більше запитувати про життя у вірі, про дію Бога в особистому житті, про активну участь у недільних богослужіннях, про знання і зростання у правдах християнських віри, про те, чи діти відвідують катехизацію при парафії (якщо, звичайно, вона провадиться), не говоримо вже про заангажованість при конкретних парафіяльних справах чи служіннях. І на кінець, майже завжди приходить запитання: «А хіба я священик, чи в церкві відправляю?». І на це питання ми часто хочемо відповісти: «От нехай священик сам усе робить, вирішує і відповідає…».

Отож, проаналізувавши таке наше відношення до парафіяльного життя, можемо ненароком зауважити, що одні миряни живуть при парафії, а інші живуть парафіяльним життям з усією її дійсністю. Одні люди живуть для себе - і це дійсно стає приватним життям, тому, що все залишається залишеним з боку, позаду, біля, а вони є центром життя, і все крутися навколо них, в тому числі і Бог. А інші особи, немовби по своїй новій хрещальній природі, постійно шукають нагоди, щоби розвивати дар своєї віри через поставу служіння і допомоги іншим прийти до Христа, щоб все більше осіб увірувало в нашого Господа. В такий спосіб несучи віру у світ, вони розвивають в собі місійного духа, поширюючи світ людських сердець для Бога, де Він є центром тяжіння повноти життя. Напевно, за таким критерієм відбувається поділ людей у світі на віруючих (тих, що вже не можуть не практикувати свою віру, несучи її у світ навіть ціною терпіння задля Христа, бо їхнє життя вже є просвічене благодаттю) та невіруючих, хоча охрещених (в яких дар віри, ще дрімає від їхнього хрещення, і тому вони живуть ще старим життям, спотвореним гріхом). Однак,  найгірше – те, що часто такі люди не хочуть вийти з цієї амнезії, не хочуть усвідомити, що з ними сталося у часі їхнього хрещення і продовжують жити тільки для себе, збираючи скарби світу цього де міль і хробаки точать (пор. Мт. 6, 19-21)

1. 1.      Дар Хрещення і Боже усиновлення.

Цілком закономірно, що в нас зароджується наступне питання: « А може їм (невіруючим) ніхто не звістив, не розповів, що саме Ісус здійснив для їх особистого спасіння? Може ніхто не навчив, не показав приклад, як практикувати дар віри, отриманий у хрещені, як молитися і ходити на Святу Літургію? Може ніхто в родині не займався їхнім виховання у вір (хресні батьки також забули про свій обов’язок, у парафії не провадили катехизаціїї, в школі не було уроків християнського виховання)? Надважливим є формування розуміння, що наша віра не є тільки нашою приватною справою, а у кожного з нас є обов’язок - розповісти про свою віру в Христа нашим ближнім, оскільки йдеться про їхнє спасіння чи прокляття. Час прийняти Христа сьогодні і вірою увійти Царство Боже, щоб бути і жити вже як сини і дочки Божі, отримавши цей дар у хрещенні.

Будучи хрещеними немовлятами (за нас віру визнали наші хресні батьки) чи ми живемо сьогодні вірою в Ісуса Христа, щоб вчинити діючою благодать власного хрещення, користуватися і жити його привілеями? Чи ми свідомі, що перших християн хрестили, коли вони були вже віруючі, навернені і знали правди християнської віри?

Сьогоднішня реальність є, нажаль, зворотною: вже тепер охрещених християн потрібно навертати і актуалізувати (включити) дар віри, що був укладений в їхньому хрещені, щоб вони усвідомили ким вони стали у святій Тайні Хрещення - дітьми Божими, наново усиновленими через Ісуса Христа, наслідниками і спадкоємцями Божими і співспадкоємцями Ісуса Христа. Багатьом охрещеним потрібно наново повернутися до нашого статусу – від блудних синів, зі слуг, з наймитів, з рабів на синів, дочок і спадкоємців Божих (пор. Гал. 4, 7), прощених грішників і прийняти вірою царство, яке вже є посеред нас. У гідності жити і досвідчувати синівство Боже, яке подарував нам Христос, живучи вже для Нього.

Місійність: кожному з нас просити Ісуса Христа про відновлення благодаті нашого Хрещення і Миропомазання - жити Божим синівством як діти Божі, наслідники спадщини Небесного Отця.

1. 2.      Всі мають право почути Благовість Євангелія.

Одне з ключових питань, що турбують парафіяльну спільноту сьогодні, є, власне, запитання як оживити віру, яким чином зростати у ній, як передавати віру іншим? Оскільки, віра зроджується від слухання Божого Слова (пор. Рим. 10, 17), то ми повинні застановитись над тим, чи ми часто слухаємо Слово Боже, а коли ми слухаємо, то чи чуємо, що Господь своїм Словом до нас промовляє? Часто світ старається шляхом спокус, кладучи у вуха голос світу цього, щоб ми не почули і не прийняли Слово Господнє, щоб ми не відповіли Богові на Його пропозицію спасіння, щоб ми не увійшли з Ним у діалог, що і є нашою молитвою. Проте абсолютно логічно постає питання: « А як же почують, коли їм ніхто не розказав про спасіння дароване нам Христом?».

Святий Павло пише:

«Як же призиватимуть того, в кого не увірували

Як увірують у того, що його не чули?

А як почують без проповідника?

І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?» (Рим. 10, 14-15)

І закінчує словами:

«Тож віра із слухання, а слухання через слово Христове» (Рим. 10, 17).

Святий Павло навчав проповідників, що проповідь це – засіб для спасіння. Господь застосовував природні засоби для спасіння людей. Ось чому Він саме на нас поклав велику відповідальність – приготуватися і бути готовими до такої важливої місії. Проповідь це –посередник, який допомагає, щоб зродилася віра в те, що ми є спасенні Ісусом Христом. Без проповіді немає спасіння, проте без проповідника немає проповіді. Ось визначення цього служіння. Саме тому Папа Павло VI сказав у своєму пастирському посланні Evangelii Nuntiandi 14: «Церква живе для того, щоб євангелізувати» і починає з євангелізації самої себе.

Сьогодні знову є дуже важливо, щоб у наших родинах, парафіях ми починали з передання дару віри, з ділення особистим досвідом віри - як ми віруємо і живемо вірою. Напевно, ми самі в особливий спосіб пам’ятаємо тих осіб, які у свій час поділилися з нами своїм досвідом віри і це стало визначальним для нашого формування. І дуже часто це є прості особи, які можливо і добре писати не вміли, проте були спроможні впровадити нас у життя у вірі. «Пригадую собі ту, щиру віру, що у тобі, яка перш була вселилася у твою бабуню Лоїду та у твою матір Евніку, а я певен, що й у тебе» (2Тм. 1, 5).

Нам потрібно знову дооцінити таких осіб у наших родинах і парафіях, які могли так по-простому впроваджувати віру у життя наших дітей і молодь при наших парафіях і були б великою допомогою нашим священикам, які на часі ще не мають приготовлених катехитів. Якщо хтось дійсно досвідчив Любов Бога, Який є його Спасителем, той не має необхідності багато часу для приготування, щоб поділитися і передати свій досвід віри. Подібно як самарянка після діалогу з Ісусом відразу побігла звіщати Його і багато самарян увірували в Христа «через слово жінки» (пор. Ів. 4, 39), та а багато інших оздоровлених Христом. Тому так важливо є почути Слово Боже, щоб актуалізувати скарб віри, а, вірячи, сповістити світові спасіння в Ісусі Христі.

Усім нам потрібно наново повернутися до першого, часом примітивного, проголошення Доброї Новини (керигма) чи, вірніше, звістити Ісуса Христа ‑ Добру Новину Бога, через Якого усім народам Отець дарує спасіння. Нашим батькам вдалося це здійснити, відповідно і ми маємо передати нашим дітям і внукам. Звичайно, мусимо враховувати особливості сучасного покоління та їх своєрідну культуру сприйняття, розуміння та представлення особи та інформації.

Сьогодні Церква закликає нас до нової євангелізації, тому нам, як ніколи, потрібно наново відкрити і увірувати в утаєну силу першого проголошення, яке голосили перші християни, учні та апостоли. Суть і мета Доброї Новини полягає в тому, щоби кинути виклик волевиявленню людини. Чи приймає людина, яка слухає звіщення Доброї Новини про спасіння, яке приніс та здобув Ісус Христос для нас, як Божий дар? Чи відповідає людина на цей подарунок спасіння вірою і наверненням? Чи визнає людина Христа своїм Спасителем і Господом ? Чи дозволяє Святому Духові провадити нас і об’єднувати у Церкву – Тіло Христове? Ось запитання, на які людина, яка хоче зватись християнином, мусить дати відповідь.

Венедикт XVI у своїй енцикліці «Бог є Любов» сказав, що «початок нашого християнства – це не є якесь етичне рішення чи велика ідея, але зустріч з однією подією, з Особою, що дає нашому життю новий горизонт і разом з цим вирішальний напрямок». Завдячуючи цій зустрічі з любов’ю Бога, Який приносить нам спасіння, кожен досвідчує, що це переростає у щасливу дружбу на все життя, тому що ми є викуплені від нашої самотності, ізольованості і своєї самодостатності. Якщо хтось дійсно приймає Божу любов, що наново надає сенс його життю, то як він може затримати в собі це бажання поділитися нею з іншими? Взагалі життя зростає і дозріває в тій мірі, наскільки ми його даємо і служимо іншим, тим більше коли служимо найпрекраснішим нашим служінням і обов’язком – несемо іншим євангельську радість спасіння у Христі. Адже право отримати Благовість Євангелія мають усі, а тим більше наші рідні, наші парафіяни. Тож застановімося над питанням: «Чи почуваємося всі ми - священики, катехити, миряни - відповідальними перед Богом і Церквою за поширення Божої Благовісті?».

Місійність: Почувши і досвідчивши особисту радість Доброї Новини, якою є спасіння в Христі Ісусі, розділити її з нашими ближніми - це і є вияв найбільшої любові до ближніх і наша місія у світі.

1. 3.      Бути християнином це - бути учнем Христовим, щоб з радістю нести віру у світ.

Бути християнином - означає бути Христовим учнем, а своїх учнів Ісус кличе передусім до того, щоб були біля Нього (пор. Мр. 3, 13-14), навчилися від Нього (пор. Мт. 11, 29). Чи свідомі ми цієї великої гідності бути покликаним в цьому світі - бути учнями воскреслого Господа, ділитися радістю віри з ближніми? Якщо ми це збагнули, то чи знаходимо щодня певний час, щоб перебувати біля Господа? Чи вчимося, як учні біля стіп Ісуса, слухати Слово Боже? Чи ми тримаємося Слова Божого, що говорить нам правду ким ми є і дає повноту життя? А може ми більше слухаємо і довіряємо облудним словам світу цього? Чи ми йдемо за Ісусом Христом як Його учень чи як один із натовпу цього світу? (пор. Мр. 10, 46).

Часто ми помиляємося, коли думаємо, що кожен, хто зайшов в неділю до нашого храму, вже автоматично стається віруючим, що батьки вже передали дар віри. Не рідко такі люди ще не зустрілися особисто з воскреслим Христом, не мають з Ним спілкування, а ми відразу беремося їх катехизувати. Ми хочемо, щоб вони повірили спершу в доктрину, догму і структуру Церкви, забуваючи познайомити їх і вказати на особу Ісуса, Який особисто за неї видав Себе на розп’яття і воскрес, щоб вони прийняли і розпочали нове життя у синівстві Божім. Тому є так важливо проголошення Доброї Новини у різних її формах - щоб кинути черговий виклик волевиявленню людини, щоб у неї знову засвітився і засяяв дар віри.

Замислюючись над даром віри, людина ставить собі запитання: як осягнути цей дар? Мистецтво зроджується з натхнення, філософія – з мислення, техніка – з обчислень та експериментів, а «віра зроджується від слухання Божого Слова!» (пор. Рим. 10, 17). Цим Словом, джерелом віри є сам Ісус Христос! Слух є чуттям, яке першим у людському організмі сприймає віру, але це тільки початок. Шлях почутого Слова Божого проходить від вух до серця і тут відбувається завжди нове чудо віри – таємна зустріч Бога з людиною. Якщо свобідна воля людини приймає Слово, тоді за допомогою Божої благодаті може змінитися і навернутися навіть найтвердіше людське серце. З наверненого серця те Слово виходить назовні і перетворюється на радісне визнання віри, що Христос – Господь. Це проголошення відповідає прагненням нескінченного, що є в серці кожної людини.

Інколи ми втрачаємо ентузіазм у нашому служінні Словом, забуваючи, що Євангеліє відповідає на найглибші потреби кожної особи, тому що ми всі були створені для того, що пропонує Євангеліє, а саме - дружні відносини з Ісусом. Властиво ентузіазм у проголошенні Христа випливає з переконання, що цим Словом ми відповідаємо на очікування кожного людського серця. На цю правду ніколи не минає мода, тому що вона є в змозі проникати туди, де ніхто інший неспроможний дійти. Наш нескінченний смуток зцілюється тільки безконечною і безумовною Божою Любов’ю. Тому всім нашим парафіяльним спільнотам найбільше потрібна нова євангелізація, яка б брала початок власне від представлення Особи померлого і воскреслого Ісуса і яка б спонукала осіб досвідчити особисто спасіння у Христі Ісусі.

З огляду на певні обставини, певну світську (секуляризовану) культуру у нас може складатися враження, взагалі не проповідувати Ісуса, оскільки це вже давно відбулося, вже було проголошено, і тепер не потрібне. Проте сьогодні Церква наново відкриває, що немає нічого більш сильного, безпечного, глибокого і мудрішого за проповідь Благої Вісті. Нам необхідно постійного проголошувати Добру Новину в різних її формах. Тут не потрібно боятися бути не оригінальним, а повторювати те, що є великою правдою і найкращою Доброю Новиною, яку тільки оприлюднювали у світі.

Місійність: прагнути якомога ближче перебувати з Ісусом Христом (пор. Мр. 3, 13-14) і йти за Ним не як один з натовпу (пор. Мр. 10, 46), а як один з Його учнів. «Силою Хрещення ми стаємо учнями-місіонерами, покликаними нести Євангеліє світові» (Папа Франциск «Радість Євангелія»).

1. 4.      Місійність парафії – це постійно сповнювати Христове доручення: «Ідіть, отже, і зробіть учнями усі народи…» (Мт 28,19).

Задум Христа це - спільнота для місії, а не навпаки. Ісус покликав спільноту учнів, щоб перебували при Ньому і невдовзі посилав їх по двоє на місію: проповідувати Царство Боже. Подібно і ціла наша парафіяльна спільнота разом з парохом, який її очолює, покликана до євангелізаційної місії (принаймні ті практикуючі християни, які стараються переживати в повні свою віру і мають особистий досвід, яким можуть поділитися). Велике доручення Ісуса Христа - «ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи…» (Мт. 28, 19) є завданням для всієї спільноти віруючих. Маємо чітко зрозуміти, що Церква це – не тільки є духовенство, але й всі вірні, весь народ Божий, зібраний воєдино Отцем, Сином і Святим Духом. Задаймось собі питання: скільки сьогодні є християн у нашій парафії, що усвідомлюють своє учнівство Христове, а скільки мають місійного духа, щоб поділитися досвідом своєї віри?

Згідно одного дослідження, в середньому, в наших спільнотах є близько 20% практикуючих християн. В першу чергу всі вони разом з парохом є зобов’язані подбати, щоб Блага Вість (Добра Новина) постійно була донесена і до інших 80% наших парафіян, які чомусь відійшли від практикування своєї віри, до тих, що проживають на периферії наших парафій чи вважають себе невіруючими. Звичайно, кожному священику важко це реалізувати у самостійний спосіб, проте практикуючим християнам, які вповні хочуть жити своїм зобов’язанням даним у хрещенні, буде можливо це здійснити у природному спілкуванні зі своїми колегами по роботі, навчанні, родичами чи навіть сусідами, під час здійснення звичайних своїх справ.

Парафіяльна місійність включає в собі нову активність охрещених вірян, оскільки кожен християнин спроможний розповісти про свій досвід віри іншим. І тут не потрібно якоїсь додаткової кваліфікації чи освіти, бо якщо хтось дійсно пережив досвід любові Бога, як зі своїм Спасителем, він не має потреби для довгого приготування, бо він знає і постійно творить пам'ять (зберігає у серці) про Боже милосердя, яке він досвідчив, повне прощення і любові. Таким чином, кожен охрещений є не тільки учнем Ісуса, але і місіонером любові Бога, що виявилася йому у Ісусі Христі і, як справжній місіонер, ділиться досвідом життя у вірі, досвідом свого навернення до нового життя. Власне він це чинить вже не з обов’язку чи примусу, а як особистий вибір, що наповнює серце радістю, відкриває нову ідентичність і надає новий сенс життю: жити і служити вже для Господа.

Іншим викликом, який сьогодні стоїть перед нашими священиками, є не обмежуватися звичайним душпастирством: прийняття, зберігання, духовного провадження наших вірних. Необхідно поступово перейти до місійного душпастирства, де не тільки парох, але вся парафія практикуючих християн могла би брати участь у євангелізації. Всі миряни силою Св. Тайни Хрещення взяли на себе зобов’язання вірити, жити і ділитися досвідом своєї віри у Христа з нашими ближніми там, де перебуваємо більшість свого часу.

Зрештою усяка новизна святих в історії Церкви не походить від видумки чогось нечуваного, але від відкриття того, ким ми є, ким ми стали у хрещенні. Нова євангелізація не може бути чимось іншим, як пробудженням і усвідомленням завдання кожного охрещеного – євангелізувати, тобто ділитися досвідом своєї віри, впровадити до життя у вірі наших ближніх. Немає нічого кращого на світі як принести іншому радість спасіння, звістити Євангеліє Благодаті (пор. Дії 20, 24). Бути Церквою, народом Божим  - означає виходити до інших людей, які ще не пізнали Христа, Його любов, і нести їм світло віри та радість Євангелія.

З новим запалом разом стараймося поділитися з ближніми своїм досвідом віри і радістю спасіння в Ісусі Христі. Ми – Церква воскреслого Ісуса. Ми не тільки учні Христа, а й місіонери – ті, що передають Христову віру іншим. Отже, своїми словами і життям ми розширюємо світ для Бога і межі Божого Царства, виконуючи доручення Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи…»(Мт. 28, 19). Іншими словами – Церква, звичайно і парафіяльна спільнота, має бути місійною, бо інакше вона не виконує доручення Спасителя. (пор. Мт 28, 19). І цей кордон краю світу часто ще проходить: у закутках нашого серця, де ще не повністю ми довірили своє життя у руки Божі; у наших сім’ях та родинах; у наших друзях, знайомих, сусідах. І це є для нас викликом і місією одночасно - як і в який спосіб донести їм радість спасіння в Христі, і щоб вони увірували в нашого Господа. Тому просімо Святого Духа, Якого ми отримали у Святи Тайнах християнського втаємничення, щоб ще більше надихав і пробуджував до євангелізаційного служіння, бо це Він є головним рушієм всякого правдивого оновлення. Водночас, важливо, щоб і ми уміли зупинитися, слухати і, найголовніше, почути, куди і нас кличе Святий Дух і що Він вкладає у наші серця.

Місійність: Господь доручає нашій парафіяльній спільноті розширити світ людських сердець для Нього, поширити межі Божого Царства у нашій парафії, проголошувати нове життя в Христі аж до краю наших родин, друзів і знайомих, аж до перифирій (закутків) наших парафій. (пор. Мт. 28, 19).

1. 5.      Місія та місійна природа Церкви.

Отець Небесний поручає Синові місію відкуплення і спасіння усіх людей. Син з любові до людей, виконавши і сповнивши волю Отця до кінця, встановлює свою стратегію: кличе, виховує і чинить Своїх учнів здатними поширювати Царство Боже аж до краю землі та до кінця часів. Отримавши від Христа велике доручення - «ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19), учні розійшлися по всьому світі і взялися за найуспішніший проект людського життя - донести Євангелію благодаті, проголосити Ісуса ‑ Добру Новину Бога через Якого усім народам Отець дарує спасіння. Лякливі учні, дочекавшись сходження Святого Духа, з великим запалом та по двоє і троє розійшлись проповідувати Ісуса Христа. Учні свідчили те, що самі бачили і чули, а також те, як Господь змінив їхнє життя. Вони свідчили, що Ісус є живий і присутній по серед людей у новий спосіб - через Слово Боже, Пресвяту Євхаристію та Своїм Святим Духом у їхніх серцях.

З великою впевненістю, найперше будучи самі переконаними, вони проповідували і навчали прилюдно і по домах: ᾀναγγεῖλα ιὑμῖν καὶ διδάξαι ὑμᾶς – євангелаі імін каі дідазхаі імас: (Дії 20, 20). Проповідували чи звіщали (керигму) Ісуса ‑ Добру Новину і навчали (διδάσκω — дідаско), від якого походить «дідахе» - навчання (катехизували). Більше того, справжні проповідники знають і досвідчують, що Ісус йде разом з ними. «…отож, я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Ця Добра Новина є центром місійної діяльності, яка змінює людину й історію людства[1]. Післанництво Ісуса, яке випливає з любові Творця до свого створіння, має конкретну мету. Ісус сам говорить про своє “завдання”- “нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4, 18-19).

Місійність це – не лише якийсь аспект церковної діяльності, але вона належить до самої природи Церкви (AG2) і має своє джерело у Пресвятій Трійці (AG 2). Місійний дух належить не лише апостольським робітникам з уряду, а влитий у серце всіх вірних (AG 4). Іван Павло ІІ в енцикліці Redemptoris Міssіо, нагадуючи про основні богословські аспекти “місійності“, стверджує, що місія Церкви одна: об’явити світові Христа Бога (епіфанія) і впровадити всіх у таїнство Божої любові.

Завершення

Завершуючи наші роздуми над місійністю парафії, чи вірніше буде сказати над пробудженням місійного духа кожного охрещеного вірянина, застановімося над нашим прямим обов’язком як християн брати активну участь у парафіяльному житті, ділитися і нести свою вірою у світ для поширення меж Божого Царства. Наша місія - сповнювати доручення самого Ісуса Христа. Задумаймось над тим, що колись у дверях Царства Божого Ісус може запитати нас: «А де є твій: чоловік, жінка, діти, брати і сестри?». І що ми будемо відповідати? Чи не скажемо як сказав Каїн, коли Бог спитав де його брат: « А хіба я сторож брата свого?» Тому подбаймо, щоб ми могли дати гідну відповідь на це запитання, працюючи і служачи немовби все залежало від нас, а решту віддаймо в руки Божі, бо результат залежить від Бога.

В історії про чудесну ловитву риби, яку розповідає нам  євангелист Лука (5, 1-11), ми бачимо апостолів Христових, які виявились неспроможними самостійно витягнути сіті з тією спійманою рибою, що їм дарував Господь. Повчальним для нас в цій історії є саме той момент, що апостоли, переживаючи страх втратити рибу, вдаються до співпраці з іншими учнями. Вони дали знак - покликали учнів, що були в порожньому човні і ті прийшли їм на допомогу, і разом взялися до праці, витягнувши на берег багато риби. Отож, тільки співпраця стала запорукою чудесної ловитви.

Відповідно й на наших парафіях багато осіб очікують на певного роду знак, щоб їх хтось покликав й запросив до спільної праці. Сьогодні як ніколи є час, щоб священики і парафіяни організовували зустрічі й разом шукали шляхи кращого передання і навчання у вірі. Спільними зусиллями усі разом ми повинні намагатися дійти до найвіддаленіших закутків парафії, заохочувати молодь брати активну участь у житті Церкви, провадити катехизацію, створювати молитовні групи, організовувати місії чи реколекції.

Отож, молімося, щоб Дух Святий провадив наші парафіяльні спільноти. Молімося за наших священиків, щоб вони ще краще усвідомили доручену їм велику місію та з неустанною ревністю вели народ Божий до Дому Отця.