«ЖИВА ПАРАФІЯ – МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ ІЗ ЖИВИМ ХРИСТОМ»

 

СОБОР МИТРОПОЛІЇ УГКЦ СВЯТОГО ІВАНА ХРИСТИТЕЛЯ,

ЗДІЙСНЕНИЙ У ДВОХ РЕГІОНАХ:

КУРИТИБА, 02.12.2014 р.

УНІАО ДА ВІТОРІА, 16.12.2014 р.

 

ДОПОВІДЬ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА

КИР ВОЛОДИМИРА (КОВБИЧА)

 

ПАРАФІАЛЬНА ВІДНОВА

 

            Зміст доповіді: застосування суттєвих думок Апостольського послання Evangelii gaudium, до нашого церковного і культурного контексту; беру до уваги те, що Національна Конференція Бразильських Єпископів (CNBB) доручає відповідно до Документу з Апарисіди, який зосереджує особливу увагу питанню віднови душпастирського служіння парафій, підкреслюючи місійний вимір; продовження праці Синоду Єпископів УГКЦ щодо проекту “Жива парафія: місце зустрічі з живим Христом”; приготування до Собору УГКЦ в Івано-Франківську, вглиблюючи ту ж загальну тему Синоду Єпископів УГКЦ. Цими думками здійснюємо наш Митрополичий Собор.

            З метою уможливити мирянам взяти участі в Соборі, заплановано здійснити його в двох етапах. Перший в місті Куритиба, 2 грудня 2014 року з участю наступних парафій: з Куритиби - Катедральний Собор Св. Івана Христителя, Св. Анни і Різдва Матері Божої, Ірасеми, Мафра, Понта Ґроси, Резерви і Сан Павла; Другий в місті Уніао да Воторіа, 16 грудня 2014 року – парафії з Уніао да Віторіа, Антоніо Олінта, Каноіняса, Дорізону, Меллету, Вера Ґуарані (Пауло Фронтінь) і Ріо дас Антас (Круз Машадо).

            Дотримуючись методології бачити-розсудити-діяти, насамперед усвідомимось про глобальну дійсність, в якій живемо і дійсність УГКЦ в Бразилії, візьмемо до уваги заклики вищої церковної влади, зокрема Папи Франциска, та укладемо загальний план душпастирської дії, метою якої є віднова наших парафій.

 

            1. СВІДОМІСТЬ ПРО ДІЙСНІСТЬ

 

Не можемо себе ізолювати, бо живемо в ері глобалізації, зі своїми плюсами та й мінусами. Особисто, соціально та церковно ми є частиною планети і несемо за нього частинку відповідальності. Треба пізнати принаймні загально соціокультурний та ідеологічний контекст, в якому Церква діє. Насамперед оглянемо світ, в якому живемо, а потім  наш життєвий, культурний і релігійний світ.

 

            1.1 Світ (середовище), в якому живемо

 

            Складність і різноманітність проблем сучасного світу – безмежна. Неможливо вмістити її опис у кількох сторінках. В рамках мети цієї доповіді буде достатньо навести декілька прикладів соціально-екологічних проблем та корозивних ідеологій.

 

1.1.1 Соціально-екологічні проблеми

 

            У своєму апостольському заклику Evangeliigaudium, Папа Франциск перелічує різні проблеми, які сьогодні драматично гнітять людство. Тут наведені головні.

- Убогість. Слова “бідний”, “бідні” й “убогість” наявні 84 рази в тексті апостольського заклику, як у богословсько-духовному, так і в економічно-соціальному значенні, вказуючи, що це питання турбує на світовому рівні. Папа сильно закликає заможних: “Фінансова реформа згідно з етичними нормами, вимагала б велику зміну поведінки зі сторони політичних урядовців, котрих закликаю ставитись рішучо і ясно до цього виклику, не забуваючи, очевидно, специфіку кожного контексту. Гріш повинен служити, а не урядувати! Папа любить усіх, багатих і бідних, але несе обов’язок в ім’я Христа пригадати, що багаті повинні помогти бідним, шанувати і вивести їх до кращого добробуту. Закликаю вас до безкорисливої солідарності і до повернення економії й фінансів до етики прихильної людині. Ні соціальній різниці, яка творить насильство” (EG 58).

- Голод і марнотратство. “Заохочені своїми Пастирями, в усіх місцях і обставинах християни покликані, щоб послухати клич убогих, як добре висловились Єпископи з Бразилії: ‘Бажаємо кожного дня взяти на себе радість і надію, утиск і смуток бразильського народу, зокрема тих, що заселюють міські периферії та віддалені від міста зони – безземельні, бездомні, без хліба, без здоров’я – пошкоджені у своїх правах. Бачучи їхню мізерію, чуючи їхні благання і знаючи їхні терпіння, нас гіршає факт, а саме, знаємо, що пожива достатня для всіх і що голод є наслідком лиш неправильного поділу добра і рентабельності. Ця проблема стає гіршою через загальну практику марнотрацтва’” (EG 191).

- Соціальна нерівність: “Потрібно усунути без зволікання структуральні причини убогості; і не тільки з прагматичних вимог, щоб здобути результати і керувати суспільством, але також щоб загоїти недугу, якою суспільство стає зламним і негідним, а це може його довести до нових криз. Гуманітарні плани, які рятують певні наглі потреби, повинні б бути лиш зараховані до провізоричних заходів. Поки проблема убогих не буде докорінно вирішена, зі зреченням абсолютної автономії ринку та фінансової спекуляції, як також з усуненням структуральних причин соціальної нерівності, світові проблеми не будуть вирішені і, остаточно, жодні проблеми. Нерівність це корінь соціального лиха” (EG 202).

- Знищення екологічного середовище. Маючи францисканського духа, Папа Франциск виявив велику екологічну чутливість; присвоюючи промовистий і пророчий плач Єпископів з Філіппіни, пише: “Є ще інші люди, зламні і позбавлені безпеки, які покинені на призволення економічних інтересів або надужиття. Тут мова про все творіння разом. Ми, люди, не є лише  користувачами, але сторожами інших творінь. Через нашу тілесну дійсність Бог так вузько нас з’єднав до світу, який нас кружляє, що спустіння землі є наче хвороба для кожного,  і можемо оплакувати знищення якогось роду творінь неначе за відрізання частини нашого тіла. Не дозвольмо, щоб після нас залишилися знаки знищення і смерті, що шкодять нашому життю і життю майбутніх поколінь” (EG 215). “Малі, але сильні в Божій любові, як Святий Франциск з Асижу, ми всі, християни, є покликані, щоб допильновувати зламаність людства і світу, в якому живемо” (EG 216).

 

1.1.2 Корозивні ідеології

 

            Ідеї, що панують у світі: коли вони добрі, суспільство стає кращим, більш справедливим і братерським; коли вони погані, всякого роду злоба стане щораз то більше явною.

- Лібералізм – обожнення майна, ринку і грошей. “В той час, коли прибутки меншини швидко зростають, прибутки більшості знаходяться на рівні щораз дальшому від добробуту тієї щасливої меншини. Ця невиваженість походить від ідеологій, які захищають абсолютну автономію ринку та фінансову спекуляцію. Тому не визнають право на контроль зі сторони Державних органів, зобов’язані дбати про владу над спільним добром. Встановлюється невидима тиранія, нераз віртуальна, яка накидає свої закони і односторонні правила нечутливим способом. Окрім цього, борг і його податки відсувають держави від можливих нагод для своєї економіки, а громадян – від своєї реальної сили купна. До того всього додається розгалужена корупція і самолюбна податкова втеча, які набрали світові розміри. Амбіція влади і майна не знає меж. В цій системі, яка схильна пожирати все з метою збільшити зиск, всяка зламна дійсність, як наприклад екологічне середовище, залишається без захисту перед інтересами обожненого ринку, перетворені в абсолютних правилах” (EG 56).

- Споживацька культура – наслідок капіталістичної ідеології абсолютного ринку. Світова система бажає мати людей, які не думають ані не реагують, а лише сліпо сприймають те, що їм пропонують. Важне, щоб вони були ненажерливими споживачами. Пише Папа Франциск: “Механізми сучасної економіки сприяють пожвавленню споживання, а знаємо, що безконтрольне споживання, разом із соціальною різницею, є подвійно шкідливим для суспільного тла. Отак, скорше чи пізніше, соціальна різниця зроджує такі насильства, що збройні засоби не розв’язують проблеми і ніколи не зможуть їх розв’язати. Вони здатні лише спробувати обманути тих, що вимагають безпеки, неначе б сьогодні ніхто не знав, що зброя і насильницька репресія, біль ніш розв’язати,  творять нові і гірші конфлікти. Декотрим лиш приємно скидати провину за власні лиха на вбогих і на бідних країнах, неправильними узагальненнями, і пробують знайти розв’язку у свого роду ‘вихованні’, яка б їх заспокоїла і перетворила в одомашнені й пожиточні єства. Це все ще більше злостить коли відкинені бачать як зростає соціальний рак, що ним є глибоко вкорінена корупція в багатьох країнах – зі сторони представників Уряду, підприємців  та інституцій – незалежно від політичної ідеології урядовців” (EG 60).

- Анти-християнство. Сама християнська віра є маніпульована тими, що керуються ідеологічними і домінуючими задумами. Кардинал емерит з Ґуадалагари, Хуан Сандовал Іньіґес (Juan Sandoval Iñiguez) інформує, що кальвіністський детермінізм, якого дотримуються США, має за принцип предпризначення (предестинацію), застосовану до своїх інтересів: “У Наявному Призначенні, вибраними є вони, що вірять, що можуть захопити все потрібне з континенту, як нафту й інші речі. Шукають за новим порядком, заснованим на війнах, щоб встановити світовий уряд. В ній наміряється знищити сім’ю, національну державу і Католицьку Церкву” (Кардинал Сандовал: “У суспільстві слід робити все для людини”, в: SolidariedadeIbero-Americana, Vol. XXI, nº 11, p. 4). Папські тексти виявляють стурбованість цією “світською течією” (EG 65), анти-християнською і анти-католицькою світового уряду: “Християнська віра багатьох народів знаходиться сьогодні перед викликом розповсюджування нових релігійних рухів, деякі схильні до фундаменталізму, а інші, правдоподібно, пропонують духовність без Бога” (EG 63). “Процес секуляризації схильний редукувати віру і Церкву до приватного й інтимного виміру” (EG 64). “Це правда, що в деяких місцях витворено духовне ‘спустіння’, плід проекту суспільств, які бажають будувати без Бога або руйнують свої християнські коріння. ... В інших країнах, насильне відкинення християнства змушує християн жити своєю вірою потаємно в державі, яку вони люблять” (EG 86).

- Моральний релятивізм. Окрім систематичного, повільного, але ефективного розпущення основ і християнських цінностей, на думку Папи, “із запереченням усього трансцендентного, витворено зростаючу деформацію етики, ослаблення сенсу особистого і соціального гріха та зростання релятивізму; це все викликає загальне заблукання, зокрема підлітків і молоді - гнучких перед змінами” (EG 64). “Пост-модерний і глобалізований індивідуалізм сприяє творенню такого стилю життя, що ослаблює розвиток і стабільність вузлів між особами, перекручує сімейні вузли” (EG 67), а це доводить до ослаблення сімейної моралі з поважними наслідками на соціальній площі.

Як заключення можна подати цитат наступного тексту; Святіший Отець подає дуже ясно свою думку: “Не можемо більше довіряти сліпим силам і невидимій руці ринку. Справедливий зріст вимагає чогось більшого від економічного зросту, хоча з ним розраховує; вимагає рішень, програм, механізмів спеціально скеровані до кращого поділу прибутків, до створення нагод праці, до повного підвищення убогих, який подолав би самі допомогові дії. Зовсім не мені пропонувати безвідповідальний популізм, але економія не може продовжити застосовування ліків, які є новою отрутою, як наприклад пробувати збільшити рентабельність через зменшення ринку праці і так творячи нових усунених” (EG 204).

 

            1.2 УГКЦ в Бразилії

 

Під час Синоду Єпископів з 2014 р. в Києві, Блаженніший Святослав Шевчук попросив, щоб Єпархіальні Собори були об’єктивні і практичні, уникали надто теоретичні виклади, бо треба насамперед зробити іспит совісті стосовно наших душпастирських діянь. Папа звертає увагу на те, що цими часами існує “надмірний діагноз”, який не завжди йде разом з резолютивними пропозиціями і реально застосовувальні; а те, що він сам пропонує йде більш у вигляді “євангельського розпізнавання” (EG 50).

Дивлячись в нашу церковну дійсність, ми повинні черпати мудрість з історії, як сказав Олександр Довженко (1894-1956), “народ, що не знає своєї історії – це народ сліпців”. Під час Канонічних Візитацій я заохочував і вимагав від церковних громад, щоб зробили дослідження про власну історію. Знаючи сімейну, громадську, парафіяльну і єпархіальну історію, на підставі минулого ми усвідомлюємо свою притаманну ідентичність і стаємо здатними краще розуміти нашу сьогоденність та будувати нашу майбутність. Скільки то речей можемо навчитись від наших прадідів, піонерів української імміграції: єпископи, священики, чернецтво, члени Мирянського Інституту, миряни, культурні діячі. Ми несемо відповідальність за цей багатий історичний багаж!

Хоч досить пізно, щойно на початку другої половини минулого століття наша Церква здобула канонічний статус як Ординаріат і Генеральний Вікаріат. Але скоро зазнала вивищення до статусу Екзархату і потім до Єпархії, а 2014 року – до статусу Архиєпархії - Митрополії, що в своїй черзі могла б бути створена набагато скоріше. В кожному разі, митрополича структура вже на ногах, вже створено її інституційно-адміністративні органи і докінчуємо створення душпастирських комісій і дирекцій церковних рухів. 

Щодо моєї специфічної єпископської праці на протязі останніх десять років, я взорувався зокрема в праці Монсеньйора Климентія Прийми і Єпископа Кир Йосифа Мартинця, ЧСВВ, і так здобув знаменитий досвід у здійсненні Канонічних Візитацій, під час яких маю нагоду присвятити кілька днів, щоб з близька пізнати наші громади. Стараюся внести в життя те, про що просить Святіший Отець: Церква “у виході” (EG 20-24, 27); відійти з комфорту куріального бюро, з Кафедри та куритибського центру до периферій областей Парани, Санта Катаріни, Сан Павла та й навіть Рондонії, де специфічні труднощі, але разом з деякими цінними і гарними речами.

Треба признати, що служіння Божественної Літургії на загал гарні завдяки добрій участі вірних, що вміють співати і самі провадити літургійний спів і, в більшості, ще по українськи.

Катехитична діяльність вже через десятиліть виконує добру працю, зокрема з дітьми, на рівні приготування їх до першого Святого Причастя. Курс Формування Катехитів у Прудентополісі являється добрим щодо плану, організації та змісту.

Рух Апостольства Молитви продовжує бути найсильнішим у нашому середовищі.

Однак, мусимо зробити поступ до кращого з багатьох оглядів. Наше душпастирське служіння на загал продовжує бути “служінням лиш для зберігання”: з причини недостатнього часу, священики стають лиш “служителями Божественної Літургії ” і уділювачами Таїнств, обмежуючи присутність у захристії та церкві. Отак, в багатьох випадках, катехизація, молодіжні групи і Апостольство Молитви залишаються без належного проводу.

Родини і вірні на загал побожні і шанобливі, пильні в участі в літургійних богослужіннях, дев’ятницях та інших релігійних практиках, але слабо орієнтуються у доктринальних, моральних і церковних питаннях, бо читають дуже мало або майже нічого. Засоби релігійного і культурного формування, як газета “Паця”, журнал “Місіонер”, газета “Хлібороб” та інші, що вже припинили свої видання (Цвіркун, Бджілка), не зазнали та й зараз не мають відповідного поширення. Інтернет ще дуже далеко до доступу народу, що живе віддалено від міста. Інформативний митрополичий бюлетень в електронній версії сягає дуже мало людей. В парафіях, де видаються бюлетені, інформаційне питання стоїть краще. Можна було б більше і краще користуватися радіопередачами. Щодо користування телебаченням для нашої інформації, ми ще анонімні і дуже далекі.

Українські релігійні і популярні традиції зберігаються, але в багатьох місцях і родинах це вже не цікавить. Люди цінять фольклорні танці і групи, що їх плекають, але втрачається повне бачення української культури. Українську мову в багатьох випадках легко і без потреби відкидається, без огляду на більшість, що її ще розуміє і бажає нею користуватись у богослужіннях. Є і такі, що бажають за всяку ціну її зберігати, але самі своїх дітей мови не навчили і вимагають цього від Церкви. На думку багатьох віруючих, якщо не будемо правити по українському, УГКЦ закінчиться – “все пропаде”. Пов’язують всю українську культуру і власний обряд виключно до мови і навіть твердять, що у випадку впровадження богослужінь по португальськи, їм краще брати участі у відправах римо-католицької Церкви. На жаль, оскільки “подобатися грекам і троянам” дуже важко, зберігання нашої гарної мови стає причиною поділів та ослаблення нашої етнічної меншини і, зокрема, парафіяльних спільнот.

В наслідок мішаних подружь і ослаблення виховної сили сімей та батьків, як також шкіл, катехитична праця стає щораз то більше лиш “приготуванням до першого Святого Причастя”, а не формування християн і католиків заангажованих в спільноті та Церкві. Бракує витривалості зі сторони дітей, що вже прийняли перше Святе Причастя. Молодіжний Євхаристійний Рух частино виповняє цю прогалину, але являється недостатнім. В дійсності, причиною браку витривалості молодих – це брак витривалості старших.

Незважаючи на свої найкращі наміри, численні особи, задіяні в наших душпастирських служіннях, з наміром доброзичливо прийняти всіх, включно римо-католиків, які приходять з наміром одержати, мабуть  “вкрасти”, Святі Таїнства в нашій Церкві, несвідомі того, що вони радше шкодять їхнім пастирським проектам і також творять тертя у взаємних відношеннях обох католицьких Церков.

Релігійно-культурна асиміляція з відповідною масифікацією і нівеляцією, доводять до очевидної втрати української ідентичності між нашими людьми. Процентна кількість невелика, але трапляється перехід українців до християнських сект. І вже кружляє між нами також явище секуляризму. Нема розпізнавання ані критичного смислу. Щораз то більше знаходяться причини, щоб оправдувати брак участі у богослужіннях і заангажованості у групах або імпрезах своєї громади.

Курс Катехитичного Формування дуже добрий, але не сягає остаточної мети бо з поміж катехиток, що завершують курс небагато тих, що задіяні у церковних спільнотах.

Є велика “пропасть” між катехитичною місією для дітей і дужпастирською діяльністю для старших, тобто, для сімей, через рух Апостольства Молитви. Рівень добрий для перших і других, але велика прогалина серед них, тобто душпастирська праця для підлітків і, зокрема, для молодих.  

 

2. МІСІЙНА ЦЕРКВА

 

З багатьох років Доктрина Церкви наполягає на термінову потребу, щоб Церква стала більш місійною і присутньою у соціальній дійсності, стаючи чинником більшої євангелізації і трансформації. Тут наведені декілька ідей з папських навчань, з Національної Конференції Єпископів Бразилії (CNBB) та синоду Єпископів УГКЦ.

 

2.1 Папа Франциск: Радість Євангелії (EG)

 

            “Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Mт 28,18-20; EG 19).

Святіший Отець бажає місійну трансформацію Церкви. У своєму посланні Радість Євангелії, він закликає до переходу “з апостоляту призначеного для самого зберігання до рішучої місійної праці” (EG 15) і повторяє слова послаництва Ісуса Христа (Mт 28,19-20; ч. 19). Його прохання - рішуче: Церква “у виході”, яка слухає Слово Боже як Авраам, Мойсей та інші посланці (EG 20-24). Цим пропонований глибокий динамізм, який охоплює всі напрями і виміри: особистий, суб’єктивний, знавчий, геоґрафічно-просторий, соціальний, душпастирський, місійний. Треба відійти від спокійних, індивідуалістичних і застояних центрів до соціальних та й навіть екзистенціальних периферій, які є також нелюдяні та віддалені від Бога і його любові.

Динамізм “Церкви у виході” повинен довести до “душпастирської праці у наверненні”: “Ватиканський Собор ІІ представив церковне навернення як відкриття до власної постійної реформи через вірність Ісусові Христові: ‘Вся обнова Церкви по сутті полягає у вірності власному покликанню. (…) Паломницька Церква є Христом покликана до тієї постійної реформи. Як людська і земська інституція, Церква вічно потребує тієї реформи’. Є церковні структури, які могли б створювати умови для здійснення євангелізаційного динамізму; в той самий спосіб, добрі структури є придатні коли є життя, що їх підбадьорює, підтримує й оцінює. Без нового життя і автентичного євангельського духа, без ‘вірності Церкви власному покликанню’, вся і будь-яка структура корумпується в короткому часі ” (EG 25; див. 27).

Маючи на меті загальну обнову Церкви, Папа Франциск говорить про ідентичність і місію парафії: “Парафія не є перестарілою структурою; саме тому, що вона має велику пластичність, може сприйняти різні форми, які вимагають місійну відданість і творчість Душпастиря і спільноти. Хоч вона не є єдиною євангелізаційною інституцією, якщо буде здатною реформуватися і постійно адаптуватися, парафія продовжуватиме бути “власною Церквою, яка живе між домами своїх синів і дочок” (Christifideleslaici, ч. 26). Це розраховує на те, щоб вона насправді була в контакті з родинами та життям народу, і не стала складною структурою, відокремленою від осіб, ані групою вибраних, що лиш дивляться на себе самих. Парафії є церковною присутністю на території, місце для слухання Слова, зростання в християнському житті, діалогу, сповідання, щедрої любові, адорації  богослужіння. Своєю діяльністю, парафія заохочує і формує членів, щоб стали діячами євангелізації. Це спільнота спільнот, святиня, де спраглі йдуть напитися, щоб іти далі своєю дорогою життя, це центр постійного послаництва. Мусимо, однак, признати, що заклик до перегляду і обнови парафій ще не приніс достатнього плоду, щоб стати ближче осіб, оскільки парафія є місцем поділу і участі, і також напрямовуючи себе повністю до місії” (EG 28).

 

2.2 Національна Конференція Єпископів Бразилії (НКЄБ-CNBB):

Спільнота спільнот: нова парафія

 

            На протязі останніх років Національна Конференція Єпископів Бразилії, діючи згідно з документом з Апарисіди, зосереджує особливу увагу в душпастирській віднові парафій, підкреслюючи місійний вимір. З метою відповідно сповнити свою місію у сучасному суспільстві, парафії повинні формувати автентичних “місіонерських учнів ”.

Загальні Директиви Євангелізаційної Акції Бразильської Церкви 2011-2015 року, натхнені в Апарисіді, вказують на потребу душпастирського навернення. Останніми роками зросла свідомість про нове самозрозуміння і переорганізування парафій. В тому значенні, зосереджується особливу увагу на Парафію як Спільноту Спільнот. A 51-їй з’їзд НКЄБ, здійснений в Апарисіді з 10 до 19 квітня 2013 року, представив обнову парафіяльних спільнот як центральну тему своїх працівників з титулом Спільнота спільнот: нова парафія. Переосмислив потребу знайти конкретних шляхів до обнови наших спільнот з огляду на зміни, що ми переживаємо (див. DomLeonardoUlrichSteiner: Comunidadedecomunidades: umanovaparóquia, Apresentação, p. 10).

“Парафія це важливий засіб для будування християнської ідентичності; це місце, де християнство стає видимим у нашій культурі та історії ” (ч. 83). Однак, всі “спостерігають, що викликом парафії є обновитись перед швидкими змінами сьогодення. … Сучасна епоха нас викликає до перегляду нашої євангелізаційної і душпастирсько-парафіяльної акції з огляду на термінову потребу нової євангелізації” (ч. 84). Пробуючи окреслити, що це парафія, можемо сказати, що вона є “саме ‘таїнство’ Церкви, присутнє і діюче в ній: хоч інколи бідна щодо осіб і засобів, а часом розкинена по широчезних територіях або скрита поміж модерними міськими ділянками, густо заселеними і хаотичними, парафія не є насамперед структурою, або територією чи будівлею, але – понад усе – Божою родиною, як братерство оживлене духом єдності, вона є сімейним домом, братерським і гостинним, це спільнота вірних” (Christifideleslaici, ч. 26). Тим самим способом треба знову ствердити, що “теологічно, фундаментом парафії є бути євхаристійною спільнотою, яка виконує богослужіння присутності Христа Слова і Євхаристії, встановлюючи вузли єдності між своїми віруючими і посилає всіх до місії через свідчення в любові визнаної віри” (ч. 87).

 

            2.3 Синод Єпископів УГКЦ:

Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом

 

            Великий душпастирський проект УГКЦ, що його опрацьовуємо вже від багатьох років е триватиме до 2020 року, поділяє мету НКЄБ: обнова парафій. Щоб бачити це ясно, треба лиш подати цитат Душпастирського Листа Блаженнішого Святослава Шевчука:

“Парафія є місцем, де християнська святість найкраще проростає, зростає і дозріває. З цієї причини Синод Єпископів УГКЦ з 2011 року зосередив свою особливу увагу на парафію, спільноту Божого народу під проводом Єпископа, її отця й Учителя, іде до святості. Директиви потверджені Священним Синодом звуться “Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом”. Метою цієї пастирської програми є допомогти всім вірним нашої Церкви навчитися ‘як слід жити на вподобу Богові’ (1Сл 4,1) і таким чином зростати у святості та єдності у Христі Ісусі”.

 

            3. ПАРАФІЯЛЬНА ОБНОВА

 

            Маючи заклик вищої церковної влади і проекти, які вже виконуються і, зокрема, спостерігаючи проблеми, які нас кружляють, необхідно терміново розпочати глибоку парафіяльну обнову, застосовуючи відповідні міри. Учасники нашого Собору подали свій аналіз і пропозиції, які також будуть послані до секретаріату Собору в Україні. Тут я собі дозволю подати лиш два аспекти, якими я вже керуюся і напевно далі керуватимуся у моїй душпастирській праці у загальних лініях: християнські поведінки і душпастирські пріоритети, однак в межах мотивації до сопричастя і єдності.

 

            3.1 Християнські поведінки

 

            Ці поведінки, коли насправді введені в життя, динамізують душпастирське життя і реалізують церковну спільноту згідно з духом Євангелії, будують Христову Церкву і його Царство.

            - Чування. “Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки. Стережіться людей, бо вони видадуть вас синедріонам і бичуватимуть вас по своїх синагогах” (Mт 10,16-17).

- Віра і мужність. “Кріпіться в Господі та в могутності його сили. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла і крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоялися” (Eф 6,10-13).

            - Віра як закохання у Христа. Хто вірить у Господа і вірно йде слідом за ним, він стає для такої людини вічною новиною. Так “Каже Св. Іреней: ‘У своєму приході, [Христос] приніс собою всю новість’ (Adversushaereses, IV, 34: PG 1083). Своєю новістю Він може завжди відновляти наше життя і спільноту, а християнська пропозиція, навіть якщо переживає темні часи і церковні слабості, ніколи не старіє. Ісус Христос також може розірвати  важкі схеми, в яких бажаємо Його ув’язнити, і захоплює нас Своєю повсякчасною божественною творчістю. Кожного разу, коли ми повертаємось до джерела, щоб відновити в нас оригінальну свіжість Євангелія, появляються нові дороги, творчі методи, інші форми вислову, більш промовисті знаки, слова повні обновленого знаку для сучасного світу. Насправді, вся автентична євангелізаційна акція є завжди ‘новою’” (EG 11).

            - Надія. “У пустині потрібно понад усе людей віри, які своїм життям показали б шлях до Обіцяної Землі, зберігаючи таким способом живу надію. В кожному разі, там ми покликані бути людьми-посудинами, щоб дати напитись іншим. Часом посудина стає важким хрестом, але саме на Хресті Господь, пробитий списом, віддав Себе нам як джерело живої води. Не дозвольмо, щоб нам вкрали надію!” (EG 86).

            - Радість оголошення. Віра і надія можуть тільки переповнитись радістю. Віра доводить до наслідування, наслідування до оголошення і оголошення – до радості. “Радість Євангелії наповнює серце і все життя тих, що зустрічаються з Ісусом. Ті, що приймають Його спасіння звільнені від гріха, смутку, внутрішньої порожнечі та ізоляції. З Ісусом Христом радість родиться без перерви” (EG 1). У різних пунктах свого послання Папа Франциск критикує песимістів і тих, що вважають себе переможеними: “Одна з найгірших спокус, що душить запал і підштовх, це почуття поразки, яка нас робить песимістами нарікавцями і незахопленими з обличчям оцту. … Поганий дух поразки є братом спокуси передчасно виполоти кукіль з пшениці, що приходить в наслідку стурбованого і еґоцентричного підозріння” (EG 85). “Але нам здається, що ми повинні не погодитись з цими пророками негараздів, які сповіщають завжди найгірші події, неначе кінець світу вже при дверях. У сучасному порядку речей милосердне Провидіння Боже підносить нас до такого порядку людських відносин, що через людське діло і переважно понад людського сподівання, надходить сповнення Його вищі і неочікувані задуми, і все, людські противнощі включно,  співдіє для добра Церкви” (EG 84). У душпастирській праці “треба завжди вказати бажане добро, пропозицію життя, зрілості, реалізації, родючості, під світлом якої можна збагнути наш донос лих, що її можуть затемнити. Більш ніж експертів на апокаліптичних діагнозах або темних суддів, які насолоджуються у знаходженні буд-якої небезпеки або відхилення, треба, щоб нас могли бачити веселими вістунами високих пропозицій, сторожів добра і краси, які яскравіють в житті вірне Євангелії” (EG 168).

- Служіння. Парафіяльний динамізм через свою природу повинен бути глобальним, охоплюючим і перетворюючим, ефективно євангелізуючим, в рамках директив поданих Матір’ю Церкви. На думку Івана Десіа Пасса, треба знову перебрати соборну еклезіологію, переосмислюючи “виконування влади як служіння, без поганських гордощів святої влади, без монархічних тираній і без прагматизмів модерних урядів. Роль Папи, єпископів, священнослужителів і мирян, зі своїми взаємними відношеннями як Божий Народ, потребує нових напрямів у сторону простоти і служіння. Треба видумати нову організацію в ім’я сопричастя і служіння, в ім’я місії і свідоцтва про Ісуса Христа в наших днях напів знищеної, індивідуалістичної, гедоністичної й релятивістичної модерності. І як кожна видумка, небезпеки будуть присутні у процесі. ... В цьому світі вона продовжує бути паломницею в служінні для людства, в постійних пошуках Божого Царства” (UmareformanaIgreja: rumoseprojetos, in Francisco: renasce a esperança, São Paulo: Paulinas, 2013, pp. 98 e 99).

- Планетарне спільне добро. Шукаючи спільного добра, бажаного суспільством разом з Церквою, пригадуючи навчання Святого Франциска з Асижу і Св. Тереси з Калкути, Папа має на меті також добро нашої планети: “ніхто не може вимагати від нас вщеплення приватної й інтимної релігії людям, без жодного впливу на соціальне і національне життя, без нашої турботи стосовно здоров’я інституцій цивільного суспільства, без вислову щодо подій, які цікавлять громадян. ... Автентична віра – яка ніколи не є застояною ані індивідуалістичною – завжди несе в собі глибоке бажання змінити світ, передати цінності, залишити землю трохи кращою після нашого переходу через неї. ... Земля це наш спільний дім, і ми всі брати” (EG 183).

- Сопричастя. Папа Франциск говорить про “динамічне сопричастя”, що його повинні творити Єпископи, ідучи ідеалом перших християнських спільнот, в яких вірні мали лиш “одне серце і одну душу” (At 4,32; EG 31). Виношуючи це до контексту нашого часу, де соцмережі та інші інструменти людської комунікації сягають нечуваний поступ, Святіший Отець подає дуже ясний наказ коли говорить про “містику” співжиття, “брати участі в цих течіях трохи хаотичних, що може перетворитись у справжній досвід братерства, в солідарному угрупуванні, в святому паломництві” (EG 87). Включно Папа Франциск нагадує потребу уникати “інтемістичну й індивідуалістичну духовність” (EG 262). Перед світом, знищеним війнами і насиллям, або зраненим загальним індивідуалізмом, що ділить людей і ставить нас одних проти інших з метою осягнути власний добробут, Папа просить братерське сопричастя, цитуючи слова Ісуса: “З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати” (Ів 13,35; (EG 99).

- Любов. Наприкінці, любов є головним мотором християнської духовності і моралі; вона повинна бути великою і потужною, повинна бути і політичною: “Керігма має обов’язково соціальний зміст: в самому серці Євангелія являється спільне життя і компроміс з іншими. Зміст першого сповіщання вміщає негайні моральні наслідки, центром якого є любов” (EG 177). “Політика, так сильно затемнена, є високим покликом, це одна з найкращих форм любові, бо шукає спільного добра. Ми повинні переконатись, що любов ‘є принципом не тільки мікро-відношень встановлених між друзями, в родині, в малих групах, але також макро-відношень як у соціальних, економічних і політичних відношеннях’” (EG 205).

 

            3.2 Душпастирські пріоритети

 

Є дуже багато, що робити і написати. Ходімо до суттєвого і термінового:

- Літургійні питання. Літургія є основним виміром нашої Церкви та ідентичності. Тому треба її якнайкраще плекати за допомогою навчань, статей, вправ, догляд, звернень уваги тощо. Літургійне формування мусить бути нашим пріоритетом в наступних роках, починаючи від катехизації для дітей і сягаючи навіть постійне формування наших священиків.

- Катехитична місія. Повинна удосконалюватися через катехитичної програми для старших.  Церква матиме більший катехитичний успіх з дітьми якщо виконає серйозну працю зі старшими та родинами. Щодо формування катехитів, Митрополія розпочне свій курс на початку липня 2015 року в Маллеті, увівши відповідні зміни до самого курсу та в його методологічній динаміці.

            - Пастирська програма для Молоді (PJ). Включаючи працю з підлітками, здійснену Молодіжним Євхаристійним Рухом – це найбільший пастирський виклик сьогодення. Після створення митрополичих угрупувань, Молодіжного Євхаристійного Руху (MEJ), самої Пастирської програми для молоді (PJ) і ще Пастирської Програми покликань (PV), застосовуватимемо всі можливі зусилля, щоб юнацька церковність насправді розвинулася в Митрополії.

            - Пастирська програма для Родини. Щоб суспільство і сама Церква процвітали, треба охоронити і зміцнити родину в християнських рамках. З цього випливає преважлива місія, яка сьогодні, перед антихристиянськими і антикатолицькими ідеологіями, як наприклад ідеологія роду, стає також великим викликом, що його треба подолати з вірою й євангельською відвагою. Члени Апостольства Молитви повинні краще заангажуватись у цій справі. Угрупування, яке тепер створюється, повинне займатися зустрічами сімей, реколекціями, курсами охрещених і для подружніх пар, відвідуванням подружніх пар, що знаходяться у труднощах і т. п.

            - Пастирська програма Комунікації. Комунікація дуже складна, але заслуговує на найвищу вагомість. Потребуємо у великій мірі покращати нашу комунікацію, користуючись існуючими технологічними засобами: проповідь, проповідництво, доповіді, бюлетень, газета, журнал, книга, радіо,  веб сторінка, телебачення. В цій площині нам ще треба пройти довгий шлях.

- Всеохоплююча пастирська програма. Усі пастирські програми і всі рухи повинні гармонійно інтегруватися в глобальній всеохоплюючій пастирській програмі. Ця інтеграція вже виконується під час Канонічних Візитацій, під час яких Архієпископ Митрополит перевіряє всю парафію разом, її пастирську діяльність, засіваючи в ній духа єдності й церковності. Звичайно присвячую з двох до п’яти, або й більше днів, щоб у прямих зустрічах з парохом і кожною спільнотою вглибити всі справи, переписуючи історію кожної спільноти, проводжуючи розмову з усіма групами і відвідуючи декілька сімей. Це праця, яку треба виконувати що п’ять років, сповняючи і після візитаційний етап, який поки що виконується незадовільно. Інший проект, який помагає формувати ментальність всеохоплюючої пастирської програми, це “Жива парафія: місце зустрічі з живим Христом”, а призначено Всеч. о. Едисона Луїса Бойка, Генерального Вікарія, відповідальним за її застосування в Митрополії.

            Коли кожний виконає те, що йому належеться, і єднаючи сили, осягнемо найвищі цілі УГКЦ в Бразилії, а також мир і Боже Царство!

 

Кир Володимир Ковбич, ЧСВВ

Архиєпископ Митрополит

 

 

 

(переклав з португальської мови: о. Василій Ковбич, ЧСВВ – Канцлер)