«ЖИВА ПАРАФІЯ – МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ ІЗ ЖИВИМ ХРИСТОМ»

СОБОР МИТРОПОЛІЇ УГКЦ СВЯТОГО ІВАНА ХРИСТИТЕЛЯ,

ЗДІЙСНЕНИЙ У ДВОХ РЕГІОНАХ:

КУРИТИБА, 02.12.2014 р.

УНІАО ДА ВІТОРІА, 16.12.2014 р.

Доповідь Всеч. о. Едісона Луїса Бойка, Генерального Вікарія

Бразильської Митрополії Св. Івана Христителя

ВІЗІОН 2020

ЖИВА ПАРАФІЯ – МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ З ЖИВИМ ХРИСТОМ

            Метою проекту “Візіон 2020” жива парафія, є допомогти кожному віруючому, що бере участі в житті Церкви, мати нагоду зустрітись з особою Христа і, згідно з прикладом перших учнів, оголошувати і запрошувати інших до цієї зустрічі, яка спасає.

Дванадцять основні Директиви

1. Катехизм

2. Екуменізм

3. Внутрішня єдність Церкви

4. Плекати східню ідентичність

5. Євангелізація

6. Формування духовенства і богопосвячених

7. Формування мирян

8. Душпастирська обслуга іммігрантів

9. Душпастирська обслуга молоді

10. Фінансова адміністрація

11. Соціальна душпастирська обслуга

12. Академічне формування

Пріоритетні директиви 2013-2015 роки

1. Катехизм

2. Літургія і Молитва

3. Служіння – церковна і соціальна обслуга

4. Душпастирська обслуга молоді

5. Формування мирян

6. Формування духовенства і богопосвячених.

Парафія – це місце, де розпочинає, зростає і дозріває святість християнина. Синок Єпископів УГКЦ з 2011 року, бажаючи духовну обнову всій нашій Церкві, звернув особливу увагу на парафію, що є спільнотою Божого люду, яка під керівництвом Єпископа – отця і вчителя віри, прямує до святості. Директиви потверджені Синодом Єпископів названі “Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом”. Метою цих душпастирських директив є допомогти всім віруючим навчитись “як слід жити на вподобу Богові” (1Сл 4,1) і, таким чином, зростати у святості і єдності з Ісусом Христом. (з листа Блаженнішого Верховного Архиєпископа)

Парафія і Боже Слово.

Проповідувати Боже Слово і дати свідоцтво життям є найважливішою місією парафії; це Ісус Христос, що через парафіяльну спільноту, і в ній, бажає продовжувати бути проповідником і вчителем Доброї Новини. Церква живе Божим Словом, як живе і Євхаристією, Хлібом Життя. Проповідування Слова розбуджує і наживляє віру, а виконування Слова приносить плоди в добрих ділах і в доброму свідченні християнина в світі. Без постійного і люб’язного служіння Божому Слову, віра охолоджується, мораль заблукає, церковні організаціє втрачають своє значення і спільнота розгублюється. Це неначе дерево, що вже не приймає води... Навчаємось від Св. Ієроніма, що “не знати Писань, це не знати Христа”. У своєму пост синодальному Апостольському Заклику про Боже Слово в Житті і Місії Церкви (листопад 2010), Папа Венедикт XVI пригадав всій Церкві, що Боже Слово повинне займати центральне місце в Церкві, подаючи важливі вказівки про спосіб здійснення цього. Отже, це також стосується парафії. Все парафіяльне душпастирське служіння повинне бути мотивоване Божим Словом (див. VerbumDomini - VD чч.72-89). Парафія потребує надати людям багато нагод до християнського формування. Насамперед, парафія є місцем для постійного і повного проповідування християнського навчання, а не інше місце або інстанція життя Церкви. Проповідування і сприймання Божого Слова мають привілейоване місце в Літургії, через читання з Біблії та проповіді (див. VDчч. 52-71); самі літургійні тексти насичені Божим Словом. Але також сильно рекомендується особисто або в групах читати і навчатись Біблії, як також практику молитовного читання Божого Слова (див. VDчч.86-87); християнське формування повинне також мати місце в систематичній і постійній катехизації, в проповідях, реколекціях та інших зустрічах і моментах, як також у богословських студіях. Катехизм Католицької Церкви повинен бути постійним орієнтиром у формуванні людей у католицькій вірі. Нехай парафія буде “домом Божого Слова”, де воно постійно відгукується, сприймається з вірою і засвідчується різними способами через діла віри надії і любові. Тому потрібно багато парафіяльних ініціатив щодо служіння проповіді Божого Слова для тих, хто ще не отримав першого оголошення, або для тих, хто щойно розпочинає процес уведення у християнське життя, як також для тих, хто потребує і бажає завжди і знову насититись Словом Життя. Формування і скріплення у вірі в різних етапах життя віруючих є першою і найбільш необхідною місією парафії. (Душпастирський Лист Кардинала Оділа Ширира).

Боже Слово повинне принести видимі плоди в нашому щоденному житті, бо тільки той, хто зберігає і виконує те Слово зватиметься блаженним у Господі. В наших парафіях не може бути однієї сім’ї без Біблії. Закликаю всіх віруючих, щоб щоденно читали Біблію, найкраще це робити через участі у біблійний кругах у парафії і практику молитовного читання вдома. Другою необхідною книгою для нашого духовного зросту є Катехизм УГКЦ, “Христос – наша Пасха”, недавно проголошеного, як підручник віри для всіх віруючих нашої Церкви – дітей молоді і старших. Митрополит Андрій Шептицький вважав, що Катехизм є фундаментом християнського життя. (див. лист Блаженнішого Верховного Архиєпископа)

Нинішньою нагодою бажаю підкреслити, що кожен віруючий має обов’язок поглибити щораз то більше правди святої віри впродовж свого життя, а духовенство не може себе звільняти від навчання цих правд вірних, не лиш проповідями, але також катехитичним служінням. Коли йде мова про Катехизм, в нашому розумінні він є постійним процесом у таїнстві Церкви і не стосується самих дітей, які приготовляються до прийняття Святих Таїн. Повсякчасний і постійний Катехизм для віруючих усіх віків – дітей, молоді, старших і похилого віку – є необхідною умовою для творення автентичної “живої парафії”. Наприкінці, бажаю наголосити, що так, як Святе Письмо, Катехизм нашої Церкви повинен бути орієнтовною книгою всім членам наших спільнот, бо він є цінним інструментом для читання і доброго розуміння Божого Слова.

Святі Таїнства і молитва.

Боже Слово є фундаментом християнського життя, а Пресвята Євхаристія є його джерелом і одночасно його вершиною. Зібрана на Божественну Літургію, парафіяльна спільнота єднається з Христом, своєю невидимою Головою, і з усіма Святими і ангелами, творячи таким чином таїнственну єдність  між небом і землею, між дочасним і вічним. Божественна Літургія, відслужена легітимно висвяченим священиком, у сопричасті та в імені Єпископа, є також часом будування Церкви – Тіла Христового, Головою якої є сам Господь. Немає ціннішого моменту в нашому житті ніж Божественна Літургія. Тому кожен християнин повинен шанувати святу неділю, Господній день, а участь у Божественній Літургії не слід вважати обов’язком, якого треба виконати з велінням Церкви, але як відповідь, що полягає у сприйманні самого Нашого Господа, який прагне зустрітись з нами, щоб збагатити нас своєю ласкою і любов’ю. “Не можемо жити без неділі” – твердили християни перших століть, і воліли потерпіти мучеництво і смерть ніж погодитись з насильною працею в неділях під поганським натиском. Цей клич повинні засвоїти і ми, християни XXI сторіччя, щоб наполегливо боронити святіть і недоторканість Господнього дня. (див. лист Блаженнішого Верховного Архиєпископа)

Члени “живої парафії” беруть активну і регулярну участь у Святих Таїнствах, а коли це можливо, збираються навіть щоденно на богослужіння, щоб таким чином прославляти Отця небесного і часто сповідатися та прийняти Святу Євхаристію. У “живій парафії”, парафіяльні спілки й організації приєднують свої діяння до молитви, черпаючи з неї сили і натхнення. Не менш важливою є приватна, особиста і сімейна молитва, та ж вона є продовженням церковної молитви. Наші парафії, і в них наші сім’ї, потребують знову стати школою молитви для всіх віруючих.

Через Хрищення приймаємо освящаючу ласку, Боже життя у нас, що наш Спаситель нам приніс через Його святе воплочення і заслужив  для нас Своїми страстями, смертю і воскресінням; а через вдихання в нас Освящаючого Духа ми стали Божими синами і дочками вже тут на землі. Тому ми покликані, щоб жити святим життям, як і святим є Той, хто нас покликав. Це вимагає, щоб ми жили в постійне сопричастя з Богом, чутливі щодо його волі і заповідей; означає також почитати Боже ім’я в нас через життя гідне того покликання, до якого ми були покликані. Церква – це спільнота “освячених” через Божу ласку, покликаних жити святим життям і освячувати світ своєю присутністю, своєю дією і свідченням. Ватиканський Собор ІІ навчає, що всі є покликані до святості; це покликання ми здійснюємо в Церкві різними способами і також знаходимо відповідні засоби, щоб свято жити (див. LG  39-42). Парафія має місію надавати всім віруючим засоби до освячення, за допомогою відслуження святих Таїнств, Зокрема Євхаристії і Покаяння, плекання особистої і спільної молитви, заохочення до пильного слухання і виконування Божого Слова та людських і християнських чеснот, зокрема любові. Це Ісус Христос, що продовжує притягати всіх до Себе, годуючи і напоюючи тих, що вірять, що Він є хлібом живим і водою живою. З цим наміром треба відновити центральність недільного богослужіння в житті парафії. Наш Верховний Архиєпископ каже: “Тому кожен християнин повинен шанувати святу неділю, Господній день, а участь у Божественній Літургії не слід вважати обов’язком, якого треба виконати з велінням Церкви, але як відповідь, що полягає у сприйманні самого Нашого Господа, який прагне зустрітись з нами, щоб збагатити нас своєю ласкою і любов’ю.” “Не можемо жити без неділі” – твердили християни перших століть, і воліли потерпіти мучеництво і смерть ніж погодитись з насильною працею в неділях під поганським натиском. Цей клич повинні засвоїти і ми, християни XXI сторіччя, щоб наполегливо боронити святіть і недоторканість Господнього дня.

Неділя це день, в якому Воскреслий Господь бажає зустрітись зі Своїми учнями і себе їм об’явити; це день Божественної Літургії і веселої зустрічі з братами. Неділя це також день великого об’явлення Церкви, день для шукання поживи віри, надії і любові. Незважаючи на культурні зміни, які перетворили неділю в день “корисний” для багато речей, потребуємо наполягати, щоб віруючі не втратили християнського значення неділі і брали участі в Євхаристійний недільній службі. Нехай кожна парафія належно цінить Божественну Літургію, з усім духовним багатством і євангелізаційною силою. Нехай у парафії буде щодня Божественна Літургія; нехай підтримуються Євхаристійний культ та інші популярні побожності, згідно з вказівками Церкви. Нехай належно дотримуються літургійні норми приписані Навчанням Церкви.

Парафія є місцем для служіння Таїнств, “Таїнства Спасіння”. Не падаючи в спокусу дихотомії між “Євангелізацією і виключного служіння Таїнств”, треба надати обновлену вартість кожному з сімох Таїнств Церкви, служачи їх з належною вірою і приготовленням люду. Таїнство Покаяння, великий дар Христа для Церкви, заслуговує спеціальну вагомість. Парафії потребують ясного повідомлення про час призначений для сповідей, як приписує дисципліна Церкви.

Служіння ближньому – Дияконія.

Інший важливий елемент, що виражає внутрішню природу Церкви і виявляє наскільки є живою дана парафія, це дияконія – служіння любові або “благодійна діяльність”. Це служіння ближньому випливає з нашої інтимної єдності з Христом. Практика любові є покликанням і обов’язком, що не виключає жодного християнина. Тільки віра, що діє через любов, веде до спасіння (див. Гл 5,6). Навпаки, “віра без діл мертва” (Як 2,26). “Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили” (Мт 25,40) – каже Господь Ісус.

Погляньмо навколо нас і побачмо світ: скільки то трагедій і бідноти, самітності та смутку, болі й терпіння! Всі ті болючі явища нашого земського життя є запрошенням до практики любові, що є демонстрацією живої віри. Господь бажає відкрити наші очі перед світовою мізерією, щоб ми навчились любити правдиво і показали ближньому Божу любов через увагу, сердечне милосердя, підтримку, слова ніжності і поради, та, особливо, через акти любові. Тільки тоді зможемо вважати себе справжніми християнами, а наші парафії стануть місцями, де сироти доглянені, вдовиці схоронені, вбогі мають допомогу і поділяються терпіння хворих. Таким чином виявимо світові материнське обличчя Церкви і станемо живими знаками Божої присутності між людьми, згідно з словами Св. Августина: “Якщо бачиш любов, бачиш Пресвяту Трійцю”.

Отже, церковне керівництво не обмежує свою діяльність лиш до сповнення адміністративних обов’язків, але понад усе виконує служіння Богові і ближньому. В практиці, це означає, що в “живій парафії” повинна активно діяти парафіяльна і душпастирська комісія. Окрім цього, в “живій парафії” треба терміново подбати, щоб були зрілі співробітники і добре формовані для помочі священикові в проводі навчання катехизму, церковних спілок, благодійних діянь, душпастирського служіння для молоді і молитовних груп. Одним з найважливіших завдань парафії є розпізнавання Божої волі і шукання найкращих методів для введення її в практику.

Парафія і пасторальна любов.

Церква і народ Божий, стадо Доброго Пастиря, який продовжує йти перед вівцями, знає кожну вівцю по імені, вигодовує, охороняє, провадить і голубить кожну овечку. Він є Добрим Пастирем, що знає овець, іде перед ними, віддає своє життя за овець і також іде шукати ту овечку, що заблукала. Тепер Він це робить зокрема через любов Церкви, яка є Його душпастирською спільнотою у світі. Тому парафія повинна бути гостинною для всіх місцем, де є веселе зацікавлення особами е делікатна увага стосовно всіх, хто терпить; повинна бути місцем пошуку тих, хто далеко, і наприкінці, повинна бути місцем, де практикуються якості Доброго Пастиря, який збирає, знає, кличе по імені, провадить, охороняє, напоумляє, шукає, любить до тієї міри, що дає життя за овець (див. Єз. 34; Ів 10). Тому існують в парафії, та й повинні існувати, різні “душпастирські служіння”, як конкретне вираження любові Христа і Церкви. Це організовані служіння любові людей, зосереджені особливо на бідних, хворих, терплячих, і подібних до тієї овечки, що Добрий Пастир ставить її на рамена і несе з усією увагою і співчуттям. Любов повинна бути особистою, але також спільною о організованою; тому не можуть бракнути соціальні діла та інші ініціативи соціальної солідарності й охотників, через які люди мали б нагоду до співпраці і були б до тих дій заохочені. Треба, щоб любов також була уважною щодо сприяння людській гідності та людським правам. Тому в парафії є важливим подбати про знання Церковної Соціальної Доктрини, зокрема, щоб приготовити осіб із солідним християнським формуванням, щоб вони стали соціальними лідерами. Частиною парафіяльного життя є душпастирська відповідальність поділу з усією спільнотою і також добра адміністрація матеріального добра, якого парафія потребує, щоб жити і сповнити свою місію. Тому Церква приписує, щоб в кожній парафії була, окрім Ради в Економічних Справах (див.CICcân. 537), також Душпастирська Рада (див. CCEOcân. 272).

Місійний дух парафіяльної спільноти.

Сказав Ісус своїм учням: “Ви – сіль землі. ...Ви – світло світу” (Mт 5,13-14) і, отже, заохочує нас іти поза межі нашої церковної спільноти, щоб понести світові Його навчання і перетворити світ Христовим Духом. Церковна спільнота, обновлена Святим Духом, своїм існуванням стає живою проповіддю Ісуса, присутнього в ній. Варто тут подати одну з вибраних фраз Святого Папи Івана XXIII, який твердить, що “парафія є джерелом у центрі села, до якого всі спраглі йдуть напитися”. Бажаємо, щоб наші парафії стали духовними джерелами, до яких народ може приходити і там знаходити полегші, сили,  підбадьорення, любові, ласки, коротко – спасіння.

Життя і місія парафії.

Навіщо існує парафія? Чи наша парафія спроможна адекватно іти назустріч потрійній місії Церкви? Для чого існує парафія? На протязі певного часу мабуть створювались образи і форми не зовсім відповідні, які церковного розуміння “парафії” не передають. Парафія має територію і матерню церкву, або головну, доручену душпастирській опіці одного священика.  Є також парафії “особисті” і “місцеві”, без визначеної території, але однаково доручені одному священикові. Канонічне Право описує її так: “Парафія є визначеною спільнотою вірних, утвореною в сталий спосіб в єпархії, пастирська опіка над якою доручається парохові” (див. cân. CCEO 279).

Парафію, однак, фактично не можна просто ототожнювати з “матірною церквою”, або з котримось місцем приймання осіб для релігійної обслуги, або з бюрократичною і організаційною інстанцією Церкви. Парафія є, понад усе, спільнотою осіб, частиною Божого Люду, яка конкретно і організованим способом об’єднується в ім’я Христа, доручається душпастирській опіці висвяченого Міністра (Священика); він її збирає та служить їй у справах Бога і Церкви, формує у вірі, заохочує і провадить у надії та любові. Парафія, зі своїми багатьма меншими спільнотами і церковними організаціями, є справжньою “Церквою в базі”, де життя і місія Церкви здійснюються конкретним способом. В парафії стає присутньою і здійснюється потрійна Христова місія – проповідування Доброї Новини, освячення людства  і душпастирське служіння, що є причиною існування життя і діяльності всієї Церкви і також кожної парафії. Ісус Христос продовжує бути живим і присутнім між тими, що зібрані в Його ім’я; і між ними Він далі продовжує свою місію у світі; не сам, але з участю всіх Його учнів місіонерів, котрим подає опіку Свого Духа.

Сопричастя – багато членів, але одне лише тіло.

Яку роль відіграють в парафії миряни і духовенство, або богопосвячені, в різних харизмах?

            Так, як всю Церкву, так і кожну парафію можна порівняти до тіла, з головою, єдиним життям, але багатьма членами, органами і функціями: всі у служінні життя і місії єдиного організму (див. Гл 6,15; 2Кр 5,17). Церква є Христовим Тілом, оживленим тим самим Духом, який надає єдність всьому тілу. В парафії знаходиться люд Божий, з багатством і різноманітністю дарів і харизм, що Святий Дух уділяє для жвавості усього церковного тіла. Так, як трапляється в цілій Церкви, так само буває і в парафії, яка числиться з трьома родами членів з власними дарами і місіями: віруючі миряни, священнослужителі і члени Інститутів Богопосвяченого Життя.

Миряни творять велике церковне тіло – Люд Божий, що Христос зібрав у своєму імені і освятив через дар Святого Духа. Через Хрищення і Миропомазання вони отримали гідність дітей Божих і дари, які їх роблять здатними брати активну участь в житті та місії Церкви, у своєму притаманному способі, як миряни. До них належеться зокрема  давати свідоцтво віри і християнського життя серед світу і нести світло, сіль і дріжджі Євангелії для сім’ї, людських відносин і світу, там де живуть і працюють. Миряни є апостолами серед світу, які через присутність і участь перетворюють земську дійсність з нутра (див. LGчч. 30-38). Вони зібрані в єдності і обслуговувані священнослужителями в ім’я Христа і Церкви. Вони також є покликані співідповідальним способом брати участі у внутрішньому житті та місії власної Церкви. Вони вже заангажовані різними способами в організації й адміністрації парафії, в різних душпастирських служіннях та працях для ожвавлення церковного життя. Сім’я є тим спеціальним місцем для дії та здійснення мирянського покликання; своїм християнським життям і співжиттям вдома, через релігійне виховання дітей і передання віри новим поколінням, вони сповняють найцінніше служіння життю і місії Церкви. Парафії повинні дати сім’ям охорону, формування і заохоту, зокрема з огляду на їхні сучасні труднощі. Окрім цього, парафії повинні дати підтримку і вислів багатьом ініціативам, організаціям, рухам і спілкам мирян, які вносять власний внесок в житті та місії своєї Церкви в її цілісності. Церква бажає також жваво заохотити мирян, щоб вони також організовувалися відповідно до фахових категорій і споріднених груп із соціальними зобов’язаннями, щоб їхнє формування, присутність і свідчення Христа серед світу, де вони включені як громадяни, стало легшим і ефективнішим.

Читаємо в документі Національної Конференції Єпископів Бразилії (CNBBnº 100) про душпастирське навернення парафії: “Парафія є важливим інструментом для будування християнської ідентичності; це місце, де християнство стає видимим в нашій культурі та історії. Це правда, що походження парафії позначене культурним контекстом дуже інакшим від теперішнього. Тому, різні історичні аспекти потребують відновлення, а інші переглянуті, з огляду на епохальні зміни і потреби підкреслити спільнотне значення християнської віри”.(ст.55)

          Санто Домінґо (SantoDomingo, 1992) представляє парафію як Божу родину і висвітлив її місію: “парафія, спільнота спільнот і рухів, збирає людські утиски і надії, ожвавлює і провадить сопричастя, участь і місію. Новиною було розуміння парафії як спільноту спільнот. Документ змінив територіальну концепцію парафії до спільнотної, підтверджуючи, що вона не є особливо структурою, територією, ані будівлею, вона є Божою родиною, як братерство ожвавлене Духом єдності. Санто Домінґо описав парафію: власна церква, що живе серед домів своїх синів і дочок.” (Documento da CNNB nº 100, p.66)

У свою чергу, документ з Апарисіди 2007 року, пропонує розуміння парафій як живі клітини Церкви і привілейовані місця, де більшість віруючих здобуває досвід Христа і церковного сопричастя. “Вони покликані, щоб бути домами і школами сопричастя”.(idem p.67)

Вийти на місію: бажання Папи Франциска. “Треба терміново піти назустріч тих, хто віддалилися від спільноти або її розуміють лише як місце для релігійної обслуги. Спеціальною нагодою для прийняття віддалених може бути приготовлення батьків і хресних батьків до Хрищення, приготовлення молодих до таїнства Подружжя, Похорони і формування батьків, дітей і молоді до катехизму.Всі ці обставини дають нагоду на погляд, що осуджує менше, але притягає більше, щоб прийняти тих, хто шукає спільноти думаючи лиш про прийняття таїнств”(див. Doc. CNBBnº 100 p.139, nº318).

У сучасному світі є багато спраги і, у Христі, є вода, яка напоює людську спрагу. Обов’язком Парафії – спільноти спільнот – є уможливити доступ до тієї Живої Води. Щаслива та спільнота, яка є криницею тієї Живої Води, до якої  всі можуть приступити, щоб напитися. Св. Іван Павло ІІ в документі ChristifidelesLaiciцитує Св. Івана XXIII, який завжди твердив, що Парафія є джерелом села, до якого всі спраглі приходять (див. Doc. CNBB, nº326, p.135).

Посвячуймо Пречистій Діві Марії, Матері Церкви, добру волю, зусилля і служіння всіх, щоб парафіяльне навернення стало великим інструментом для Сопричастя в Бозі.

Нехай Святий Дух просвічує всіх, щоб настав навий ентузіазм за Богом і за Його Царством. Для цього потрібне духовне і душпастирське навернення, яке повинне виявитись в новій Євангелізації.

Джерела:

Лист Блаженнішого Верховного Архиєпископа Святослава, Kиїв, Собор Воскресіння, 02 грудня 2011 р. – Жива Парафія - місце зустрічі з живим Христом.

Documentos da CNBB nº 100 – Comunidade de comunidades: uma paróquia nova.  Ano 2014.

Francesco Cardeal Coccopalmerio, a Paróquia – entre o Concílio Vat. II e o Código de Direito Canônico, Edições CNBB, 2103

Constituição Dogmática - Lumen Gentium – Concílio Vat. III

Decreto Orientalium Ecclesiarum – Concílio Vat. II

(переклав з португальської мови: о. Василій Ковбич, ЧСВВ – Канцлер)