1. 1.      Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, противно єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним.
2. 2.      Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лиш право справедливости і любові ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон.
3. 3.      Сей закон велить духовенству стояти на сторожі прав убогих і більше дбати о тих, що більше помочі потребують.
4. 4.      Так поступав Христос, так мусять поступати його слуги і ученики.
5. 5.      Він бажає пхнути і цілий устрій суспільности і наклонити всіх людей до праці над добром убогих. Підносить достоїнство чоловіка, двигає з упадку родину, могучих віка сего обов’язує до справедливості  і милосердя.
6. 6.      Зміняє поганське понятєвласти, ограни чає уживанєдібр дочасних, дає нові права покривдженим і убогим, накладає на богатих нові обов’язки.
7. 7.      Доктрини Христа впроваджує в житє Єго Церков. Через довгі століття працює над знесенєм неволі, пропагує понятєсправедливости, рівности людей перед Божим і людським правом, понятє правдивого поступу. – І де лиш пресвята наука Христа впроваджена в житє, там в слід за нею іде мир і щастє, а кілько разів люди сеї науки відступають, тілько разів мотаються відносини; настає война, ненависть.

Митрополит Андрей Шептицький.

Пастирське послання до духовенства  О Квестї Соціальній, 21 травня 1904 року, Крехів.

Коли ми сьогодні читаємо, перечитуємо і вивчаємо програму оновленого життя Вселенської Церкви, її місійний маршрут на багато років вперед, тоді ми, українці не можемо втриматися від дежавю: хиба все, про що звістує нам Адгортація Радість Євангелії, майже дослівно маємо в листах Святителя-Пророка Митрополита Андрея.

Інколи дивуємося актуальності прозрінь Великого Святителя землі нашої. Хоча правду кажучи в наші серця мусив би закрастися сумнів: чи настанови Митрополита Андрея є надзвичайного ґатунку передбаченнями, чи може вони актуальні лише тому, що саме ми не доклали всіх зусиль для того,  щоби перетворити його вказівки у дійсність? Можемо посилатися на довгі роки підпілля і трагічну контузію радянським режимом, але в життя увійшло покоління тих, хто був народжений не в СРСР; скоро будемо святкувати двадцять п’ять років виходу з підпілля, - а вказівки Духовного Провідника нації так само актуальні. І починати їх перетворення в дійсність треба з усвідомлення того, що написано Митрополитом Андреєм. І тому варто перечитати ще раз.

Пятдесять років пройшло після того, як ІІ Ватиканський Собор обновив для цілої Церкви бачення парохії, як «родини родин і спільноти спільнот». Здійснення такого бачення створює можливість оновлення життєздатності традиційних парохій, навіть більше – тих парохій, які у своїй формалістично-ритуальній заскорузлості  «тільки мають вигляд, що є живими», але насправді є косметично відремонтованими братськими могилами. Здійснення парохії як родини родин і спільноти спільнот повертає її до здійснення належної їй місії: свідчення, що смерть  - володарка світу цього – є поваленою і перемога святкується у ствердженні наявності Царства Божого вже тут і тепер.

За минулі двадцять п’ять років наша греко-католицька Церква успішно завершила процес своєї реанімації і тепер може з максимальною інтенсивністю включитися в загально-світовий процес Церковної віднови., прапором якої сьогодні бузумовно є Апостольска Адгортація папи Римського Франциска «Радість Євангелія».

Саме тут Вселенський Архієрей констатує: «Виникає найбільша загроза, якою є «сірий прагматизм щоденного життя Церкви, коли все, на першій погляд йде нормально, тимчасом як насправді віра дедалі слабне і убогішає». Розвивається могильна ментальність, яка перетворює християн на музейні мумії.» (РЄ, 83). «У пасторальних працівників, незалежно від їхньої духовності чи способу мислення розвивається певний релятивізм, який ще небезпечніший від релятивізму доктринального… Цей практичний релятивізм полягає у тому, щоби діяти так, наче Бога не існує, приймати рішення так, наче не існує бідних, мріяти так, наче інші не існують, працювати так, наче зовсім не існує тих, які ще не прийняли благовіст.  Слід відзначити, що навіть ті, хто, здавалось би, має міцні доктринальні й духовні переконання, часто підпадають під вплив способу життя, який веде до узалежнення від економічного забезпечення або до бажання влади і людської слави, чого вони і шукають у будь-який спосіб, замість віддавати життя за інших у своїй місії».

Засобом зцілення і повернення до життя церковних спільнот і пасторальної спільноти Вселенський Архиєрей вважає те, про що на початку ХХ століття говорив Митрополит Андрей і про що було заявлено Українською греко-католицькою Церквою, коли був окреслений головний стратегічний напрямок: жива парохія є місцем зустрічі з живим Христом.  Цим засобом є милосердне служіння кожного з вірних і спільнот, повернення уваги до потребуючих і беззахисних,вміння і бажання побачити їх і бути з ними.

Усвідомлення важливості цього повинно і може відбуватися лише в цілісності з усвідомленням невід’ємності милосердного служіння від пробудженої і усвідомленої воцерковленості і всеохоплюючого літургічного служіння. Без цих компонент ми не є в стані усвідомити специфіку поєднаності парохіяльної спільноти в милосердному служінні, в готовості до жертовності в служінні ближньому, готовості охопити спів стражданням грішне і хворе страждальне людство. Таке служіння відкриває нам на практиці можливість здійснення свого християнського покликання в готовості до переслідувань зі сторони світу цього та його князів, до геройського відкидування всякого конформізму у священицькому служінні всім братам і сестрам, які є поряд з нами. Необхідність воцерковленої дії і літургічного прозріння безумовно передують цьому служінню, бо поза мистичним контекстом ми будемо змушені сприйняти це життєдайне служіння як поточне обслуговування потреб населення у соціальній праці або як атеїстичний альтруїзм, натхнений егоїстичним самолюбуванням, яке перетворює милосердя у риночки обмін начебто пожертви на підтримку іміджу, посилення промоушна, укріплення авторитетності жертводавця, простого емоційно-біологичного самозадоволення через втішаючи свідомість: як би там не було, але я є класний, бо добрий, співчутливий і людяний! Притаманна правдивому християнству еклезіально-літургічна свідомість переборює як егоїстично-атеїстичний альтруїзм, так і перетворення діяння душі і духа – тобто милосердя – у проектну діяльність соціального обслуговування населення. Зрештою, це останнє сьогодні є найбільш розповсюдженим способом атакувати Церкву і її служіння через змінення її у «бюро ритуальних послуг» і обслуговування массовок шляхом організації святкових подій. При такому розкладі священик перетворюється у шоу-спеціаліста на замовлення потребуючих додаткової розваги і, відповідно, вже є зайвим говорити про наявність живої парохії в її правдивому сенсі.

Мусимо достеменно і з абсолютною певністю знати і розуміти фундаментальну різницю між соціальним служінням Церкви і соціальною працею громадських спільнот та державного сектора.

Соціальна праця поза Церквою має два сполучених між собою бігуни: ліквідація проблемних відтінків людського буття і демонстрація владних можливостей громадських спільнот або державних органів. Соціальна праця є одним із способів забезпечення та цчасті у безособовому державному врядуванні. У цьому сенсі соціальна праця є «регуляцією через ліквідацію» (наприклад: «місто без безпритульних», «держава без злидарів», «Україна без сиріт» - всі ці гасла є демонстрацією бажання покращити життя вже тепер через ліквідацію осіб, які непокоять сумління. Ці гасла є звичайнісінькою брехнею, бо як би ми не хотіли мати батьківську хату без старечої самоти, але правда є такою, що доки батьки живі без самоти не обійдеться. Ми можемо тільки прийняти це і тоді знаходити відгук на існуючий заклик зі сторони потребуючої людини.

Церква у своєму служінню діє не через «регулюючу ліквідацію» всього того, що діє на нерви, але в абсолютно протилежному напрямку. Церква виходить перед усім зі тверезого усвідомлення того, що згідно слів Спасителя «злидарів завжди будете мати при собі – Мене не завжди». До розуміння того нас щорічно кличе Єавангеліє про Страшний Суд, яке читаєм перед початком Великого Посту.. Саме тут ми усвідомлюємо те, що завжди маючи біля себе страждаючих або потребуючих, ми не завжди розпізнаємо в них Христа. В результаті ми самі себе позбавляємо можливості зустрітися з Христом і бути знайомими Йому.  Простий факт: якщо ми знаємо Христа і кажемо, що любимо Христа, - це ще нічого не значить. Треба щоби Христос знав нас – але це може відбутися тільки через милосерне служіння «малюкам світу цього».

Не є секретом, що злидарі досить часто дратують деяких з пересічних християн. Позасвідомо ми відштовхуємося та відсторонюємося від того, що тхне і смердить нещастям та руїною, моментально забуваючи про те, що саме там, на межі життя і смерті, там, де всі сподівання і наміри обертаються на руїну – саме там очикує нас Христос.

Соціальне служіння Церкви є перед усім створенням умов для ЗУСТРІЧІ – для пережиття кінцевої, есхатологічної події вже тут і тепер. Можемо сказати, що цей і тільки цей аспект уподібнює дію церковного милосердя до Таїнства Примирення, до есхатологічної зустрічі на вподобі сповіді, де відновлюється життя і щезає страх, бо іншого нема – саме любов через прощення гріхів. Церква пропонує соціальне служіння як момент і засіб повноти навернення і плідної зустрічі з Христом Спасителем. Там, де на нас чекають злидарі і страждальники, там де на нас чекають беззахисні і пригноблені – саме там приготовлений пасхальний бенкет і Воскресіння до життя вічного, саме там знаходиться відпочинок від земної марноти і руїни, саме там Царство Боже.  Зрозуміти це означає навернутися до християнства. Без цього навернення нема спасіння, але є тільки загибель і нескінченне покращення індивідуального життя до рівня смердючого пекла вже тут і тепер.

Щоби увійти в соціальне служіння мусимо задбати про безперервне оновлення свідомості – своєї і кожного християнина: не «оті смердюхи» простягають руку за милостенею, але ми тримуємо від них та через них право бути розпізнаними Христом у день Страшного Суду! Не «вони» дратують нас своїм нескінченним скигленням та смішними вимогами, які зазвичай називаємо «претензіями», що відривають нас від «серйозних діл», - ні, це ми самі змінюємо свої стосунки х Всемогутнім Господом і як безумні дратуємо Його своїми «серйозними ділами», заради яких Він хоче, але не може впізнати нас.

Нас спасають ті, кого ми рятуємо. Нас поєднують з джерелом життя ті, про кого забуто, кого відкинуто, хто є окреслений як зайвий для світу цього. Благословимо ж кожного з них – практично, дієво благословимо кожного – з тих, кого диявольський світ так хоче остаточно ліквидувати заради регулятивного покращення вже тепер! Благословимо і відкриємо їм назустріч серця і душі, сповнені небрехливою вдячністю їм за адвокацію в день Страшного Суду, подякою за те, що саме вони ліквідують пекло і пекельний вирок нашої вічної долі.

Соціальне служіння Церкви є чітко позначеним в есхаталогичному аспекті: в своїй істоті воно мусить створювати повноту есхатологічної зустрічі в земному ще вимірі.

Соціальне служіння є нашім МАРАНАТА – нашім «ТАК!» Господеві, яке мусить вигукувати кожний поштовх майдану нашого серця.

Соціальне служіння є нашим упереджуючимпережиттям Страшного Суду – тобто нашим Виходом у потойбіччя з країни рабства смертельному споживацтву до обітованої вічної Країни Любові – є нашою Пасхою і нашим Воскресінням.

Саме тому ми впевнено стверджуємо, що через церковне служіння наші парохії є приреченими на життєдайне пасхальне воскресіння до нового життя і набувають нових якостей у живому Христі.

Щоби це сталося необхідно створити пасхальні умови. Кожний парохіяльний священик мусить пережити долю Мойсея, який отримав пасхальну місію створити умови і здійснити вихід Народу Божого з землі загибелі до землі обітованої.

Пережити долю Мойсея, бо саме у ньому Слово Боже відкриває нам джерело звільняючої соціальної праці: це захист права Народу Божого на життя. Все інше є похідним і може бути захіщеним настільки, наскільки захищеним є право на життя. Саме ця думка лежить в основі соціальних енциклік і апостольських звернень Вселенського Архієрея. Цією думкою просякнуті листи і роздуми Святителя Андрея. Ми мусимо бути свідомими того, що будь яка соціальна праця, будь яке соціальне служіння християнської спільноти є захистом життя в перспективі – і це найважніше! – життя вічного. Наявність цієї перспективи дозволяє нам відкрити особливість, яку блокують і якою нехтують нехристиянські альтруїсти: поза Воскресінням Христовим, тобто там, де смерть не є переможеною, захист життя є неможливий і безсенсовний. Тобто все, що називається захистом прав осіб і спільнот може бути або християнським, воскресенським, Пасхальним, або бути наведенням макіяжу на обличчя розкладаючого ся небіжчика.

Саме тому першим соціальним завданням кожного священика-пастиря, так само, як і кожного вірянина, є захист прав довірених йому осіб і спільнот, починаючи з права на життя. Цей захист завжди є поєднаний з ризиком для життя самого захисника перед лицем владного хижацтва і споживацтва, яке в людині бачить лише знаряддя і засіб для осягнення втіх і примх. Шлях Мойсея починається від незграбного захисту права на життя, що робить його втікачем, вигнанцем, емігрантом; але саме те, що він наважився ризикнути всім і вийти на захист людини, на подвиг без подяки і доброї оцінки, приведе його до Неопалимої Купини, як зрештою до Синая і берега Йордану, дозволить побачити, що не на марно було жити саме так – ризиковано і трудно. Правовий захист раніш чи пізніш поставить нас перед Божою вимогою увійти в конфронтацію з владою фараонів з вимогою «відпусти народ мій!» - не відгукнутися на цей заклик у біблійному вимірі означає втратити разом весь народ Божій і і місію, яка є з ним сполученою.

Ми усвідомлюємо соціальну працю, як керигму, і тому бачимо в ній силу спільното творення – те, що передує будь якому парохіяльному життю. Бо ми нікуди не подінемося від петрової апостольської правди про «живі каміння» з яких вибудовують святиню – Храм Бога Живого, від правди того, що будь яка Церква спочатку будується з людей – лише потім мурується з цегли.

Питання для обговорення в групах:

1. 1.    В якому стані знаходиться соціальне служіння на моїй парохії: систематичне і постійне, або регулярне – від неділі до неділі, або час від часу «за потребою»? Або взагалі воно не є притаманне моїй парохії? Що треба змінити у тому напрямку?
2. 2.    Від кого залежить соціальне служіння на моїй парохії: від Єпископа та єпископальних комісій,від парохі,  священиків помічників, окремих активних осіб або від благодійних спільнот? Як побудувати і побільшити благодійні спільноти і чисельність заінтересованих в соціальному служінню осіб на моїй парохії?
3. 3.    Чи не лякає мене і моїх близьких необхідність втручатися в захист прав беззахисних людей? Чи взагалі помічаю таких, бачу їх і чую? Пишаємося священиками і мирянами, які дбали про захист беззахисних аж до мученицької смерті. Що є необхідним для нас, щоби практично наслідовувати їх християнський подвиг?
4. 4.    Які три перші кроки зроблю на своїй парохії, щоби соціальне служіння стало одним з пріоритетів життя моєї парохії?